Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 54

3

Люба матусю, моя рідна!

Дуже, дуже щасливий. Ти не можеш уявити, яку розраду приніс мені твій лист. Я навіть читав дещо Михайлові. Він похвалив тебе. Каже — твоя мати справжній філософ. А все-таки не згодився з тобою відносно майбуття.

Він каже, що твої мрії чудові, але утопічні. Не можна на маленькій Землі вирішити всі проблеми. Сама обмеженість планети не допустить цього. Вже в кінці цього сторіччя людей буде більше шести мільярдів. Одної лише їжі треба силу-силенну. А інші потреби? Отже, лише широке відкриття космосу для людства дасть рішення більшості проблем. А там вже можна буде розкривати індивідуальні здібності людини.

Ти не сердишся, матусю, що ми з тобою полемізуємо? А втім, досить філософії. Мені дуже сподобалася дідівська притча. Я все це розумію, мамо, але життя не переконало мене. Я буду думати. Я ще не охопив розумом того, що ти називаєш коренем.

Ми вже далеко від Білухи. Катунь ширшає, вода в ній зелено-прозора. Над берегом стоять ялини й модрини, вище — в горах — кедри. В долинах багато дикої цибулі й часнику. Я збираю, ми варимо суп з концентратами, заправляємо зеленню. Дуже смачно. Мінерали трапляються дивовижні. Вражаюсь, скільки навіть у мертвій (так званій «мертвій») природі приховано невичерпної краси. Недавно я знайшов смарагд. Дуже великий. Михайло каже, що рідкісний екземпляр. Зітхає: тепер в найближчих роках завариться каша, проведуть шляхи, загримлять вибухи. Прощай, тиша, црощай, неторканність чарівної долини…

Я одкладаю деякі зразки. Привезу колись. Подарую школі. Може, ще кого-небудь потягне в далекі краї.

Я вже маю багато грошей. Та нікуди їх дівати. Пошлю тобі, купиш собі що-небудь. І не подумай відмовитися — ображусь. У мене до тебе прохання — якщо можна, вишли яблучок. З нового врожаю. Грушок з нашого саду. Тут у горах є порічки, чорна смородина, синій барбарис. Де-не-де знаходили суниці.

Вчора була страшна гроза. Ми нап’яли шатро. Одсиджувались. В сусідню вершину вдарила страшенна блискавиця. Ніколи не бачив такої. І грім тріснув такий, що я думав — гори заваляться.

Було одиноко й трохи страшно. І вперше захотілося до тебе. До людей. Сам собі я видався одірваним листком. Потім гроза пройшла, пройшло й те відчуття. Тепер знову усміхаюся.

Скучаю за Дніпром. За луками. Тут прекрасно, але все ж тягне до того, рідного. Кортить покупатися в дніпровській воді. Побігати по піску. В Катуні вода холодна-холодна. Але ми купаємося щодня. Звикли. Дуже здорово. І ні нежиті, ні кашлю не боїмося.

Ждатиму листа від тебе. Вітання бабусі. Пиши, які в тебе новини. Цілую тебе міцно-міцно…

Вася.