Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 38

— Рибенко, я хотів тебе щось запитати…

Вася скоса поглянув на Івана Гнатовича. Скельця його окулярів поблискували насторожено. Може, він щось знає?

— Рибенко. Мені передали, що в тебе нещастя…

— Яке нещастя?

— Тобі краще знати. Добре, що я стрів тебе. Чому не прийдеш до учителів, до мене? Звичайно, школа не втрутиться в життя дорослих… але порадитися з нами можна. А то вже бачили тебе п’яним. Це правда?

Вася мовчав, наливався багрянцем. Колупав носком черевика асфальт. Учитель зітхнув.

— Отже, правда. Жаль. Я вважав тебе сильним хлопцем. А ти одразу — вниз…

— Я нічого…

— Не заперечуй. Знаю, що ти вже великий, маєш амбіцію. Я не буду нічого радити. Прошу лише одне — подумай. Гарно подумай. Прописні істини нудні, але згадай своїх улюблених героїв… Може, вони щось підкажуть. Чуєш, Рибенко?

— Чую, — пробурмотів Вася.

Вихователь пішов, скупо усміхнувшись на прощання. Вася довго стояв біля входу в фунікулер. Щось тривожне увійшло в свідомість після розмови з Іваном Гнатовичем, щось зловісне. Що ж саме? Що?

Васю зустріла Міра. Вона поцілувала його в щоку, обняла за плечі. З кімнати усміхався Юра, ще якийсь суворий чоловік з шрамом на щоці пильно дивився на хлопця.

— Ти знаєш — я вже скучила за тобою, — проспівала Міра. — Ніби брат ти мені.

Вася розгублено глянув на неї. Сміється, чи що? Ні, зеленкуваті очі блищать теплими вогнями. Юра схилився до вуха Васі, шепнув:

— Спокійно. Це — великий начальник. Від нього багато залежить… Стриманість і мовчання.

Серце у Васі похололо. Так просто, так неждано відкриваються в житті таємниці. Цікаво, що ховається за суворою зовнішністю літнього розвідника? Скільки подвигів у нього за плечима?

— Він? — скупо запитав чоловік з шрамом.

— Так, — сказав Юра.

— Довіряєш?

— Цілком.

«Що ж це? — схвилювався Вася. — Хіба я заслужив? Зовсім випадково потрапив. Просто пощастило. Чому ж таке довір’я? Може, вони помилилися? Та ні, я не підведу. Я постараюся. У вогонь кинусь…»

Тонкі губи літнього чоловіка здригнулися, почулося запитання:

— Сумніваєшся, чи достойний?

Вася хитнув головою. Звідки він дізнався? Читає думки…

— Не сумнівайся. Не святі горшки ліплять.

— Я постараюсь, тремтячим голосом промовив Вася. — Не знаю, як вас звати…

— Просто — шеф, — завбачливо озвався Юра. — Запам’ятай: шеф.

— Слухаю. Дякую вам, шеф.

— Ну от і добре. А тепер — погуляй. Міра, погодуй хлопця. Випити? Ну що ти? Він же учень. Одвикати треба, одвикати. Тим більше, на операцію…

Ніч. Місячна, чарівна, небувала ніч.

Зірки в небі крупні, тремтливі, прекрасні.

Київ оповитий таємницею. Люди, як казкові істоти. Трамваї, машини, ніби міфічні дракони, потвори. І фари їхні, мов полум’яні очі, і звуки сирен, наче бойовий рев хижаків десь у тропічних джунглях.

Вася їде в машині поряд з Юрою. Шеф опереду, біля водія. Вони всі зосереджені, спокійні. Розмовляють про щось звичайне, несуттеве. Про майбутню операцію — ні слова. Які залізні характери!

А Вася дрижить, йому все незвично, дивовижно. Кожен рух, кожна нова хвилина сповнені значимості. От якби його побачила Ніна. Або Гриць. Умерли б від заздрощів. Колись він розповість їм про цей вечір. Якщо шеф дозволить. Може, через рік або два.