Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 37

— А навіщо все це вам? Можна ж піти туди, розглянути, розпитати?

— Наївний хлопче, — ласкаво поплескав Юра Васю по плечу. — Перша заповідь розвідника — не викликати підозріння. Навіть у друга. Не кажучи про ворога. Ясно?

— Н-не зовсім, — пробурмотів хлопець.

— Збагнеш пізніше. Точка. Про це — ні гу-гу. Нікому. Доля Авдєєва і ще багатьох залежить від цієї таємниці. Увечері — знову до мене. Запиши адресу. Або краще запам’ятай. Прийдеш?

— Прийду…

— Чудово. Одразу ж — до діла. Перший іспит. Витримаєш — обрії широкі одкриваються. Ось так, Васю.

Юра обняв Васю, притиснув до себе сильними руками.

— А тепер — іди. Втім, стій, я одвезу тебе. Внизу таксі. Мені треба в невідкладній справі. Підкину тебе додому. В путь…

У машині Юра мовчав, дивився на потоки пішоходів, насвистував пісеньку. Вася намагався розібратися в тому, що з ним сталося. Чому потрібен саме він для них? А що, коли він потрапив у небезпечну компанію? Тільки ж не може бути! Така чутлива жінка, такий відвертий погляд у Юри.

«Волга» промчала по заплутаних вуличках Подолу, піднялася по Новій до вулиці Артема, зупинилася біля будівлі міліції. Юра пильно глянув на хлопця, підморгнув.

— Ні слова. Я зайду на мить. Потім — далі.

Він піднявся по сходах, зник за широкими дверима. У Васі одлягло від серця. Отже, його нові знайомі зв’язані з органами. А що, як розвідники? І Вася опинився на важливій дорозі, де сплітаються долі людей. Це тривожно і… заманливо.

Юра вийшов з будинку через кілька хвилин. Сів до машини з суворим обличчям. Звелів водієві їхати далі.

— Щось трапилося? — прошепотів Вася.

— Ти помітив? — схвально сказав Юра. — Ситуація складна. Буде важке діло. Ти не забув, як ми домовлялись?

— Ні…

— Не злякаєшся?

— Ніколи! — палко мовив Вася.

— Тоді ми чекаємо тебе. Виходь тут… До вечора…

5

— Тату. Я сьогодні не прийду ночувати.

— Гм. Де ж ти будеш?

— А яке тобі діло? — ліниво запитала Льоля, відкидаючи вбік журнал мод. — Син уже великий, хоче погуляти.

— Він ще учень, — в’яло заперечив Терентій Гаврилович, вибираючи в гардеробі вечірній костюм. — Льолечко, як ти гадаєш, що краще одягнути для «Рів’єри»?

— Сірий, — сказала Льоля. — Звичайно, сірий, Терчику. Тобі в ньому дуже личить. Пікантно, романтично… Учень, кажеш? Ти поглянь, як його вимахало. Він вищий за тебе. Іди, йди, Васю. Дай йому кредит. Треба, Васю?

— Угу.

— Четвертак вистачить?

— Досить. Дякую. Я буду в друзів.

— Ага. Вони мені дзвонили. Якісь знайомі, чи що? Не пам’ятаю прізвища. Ну, гаразд. Коли знайомі, то катай. Ось гроші. Льолечко, збирайся.

Вася вийшов з квартири. Нарешті в нього з’явилася таємниця, цікаве товариство, мета. Він дивився на заклопотаних, веселих, сумних, безпечних перехожих, звертався до них у думці зверхньо, поблажливо: «А ви й не знаєте, хто я. Ви навіть не догадуєтесь, куди я піду сьогодні. Ви будете спокійно спати або гуляти, а я виконуватиму важливу справу».

Він наблизився до фунікулера.

І тут зненацька зустрів учителя фізики Івана Гнатовича.

Іван Гнатович привітався, зупинився. Вася хотів обійти його, але учитель затримав хлопця.