Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 40

Хлопець перегорнув навмання листки. В око впали рядки, написані вже дорослішим почерком: «Не тішить мене спокійне життя — забезпечене й безжурне. Дух спить у тиші. Що, коли і де велике творилося в спокої? Які геніальні люди виростали в забезпеченості? А якщо й виростали, то руйнували в’язницю розкоші, спокою і йшли на барикади. Не витримаю. Піду. Аби лиш закінчити школу, інститут. А там — здрастуй, далина таємнича. Тайга, гори. Вони кличуть мене. Там на кожному кроці буде невідоме і несподіване. Небезпека і мужні люди. Здрастуй, таємнице! Я прийду до тебе!»

Вася закрив зошит. Завмер, схвильований. Не гаразд підглядати в чужі записи. Не гаразд. Але яка прекрасна душа в цієї дівчини! Як би він хотів знайти, зустріти її. Познайомитись. От якби була такою Ніна. А втім, чому якби? Може, вона така й є. Адже не відкривається просто душа знайомої людини. Може, й ця дівчина прихована для близьких. А в тиші, сама перед собою, вона відкрила на листках щоденника втаємничені думи.

Він поклав на місце зошит. Узяв за вухо ведмедя, підняв з ліжечка. Всміхнувся. Вже стала великою, а дитячу іграшку береже. Втішно. А чого ж. Може, це й добре. Зберігає безпосередність…

Ведмідь замукав. Вася кинув його на ліжечко, злякано оглянувся. В коридорі зашамотіло, почувся голос Юри:

— Що таке?

— Та нічого. То іграшка… Ведмідь.

— Ідіот. Додумався…

Голос Юри злий і гострий. Вася прикусив язика, завмер напружено. Чому така злоба? «Ідіот». Так, так, він порушив тишу. Але такі слова… Поза спиною прокотився холодок.

Юра тихо підступив до вікна. Прошепотів:

— Закінчено їх не буде сьогодні. Вискакуй і приймай те, що подам.

Вася вибрався назовні. Обідрав шкіру на руці, зачепившись за карниз. Дуже защеміло, але він прикусив губу, стерпів. З вікна посунувся темний вузол. Юра сказав:

— Тримай.

— Що це?

— Тримай, дурню! — засичав Юра.

Вася вхопив вузол, розгублено поглянув на Юру, який вилазив з вікна.

— Іди до воріт. Тихо.

— Але ж…

— Ні слова.

Вася поніс вантаж до хвіртки. Вийшов на вулицю. Там уже стояла машина. Водій узяв вузол, кинув у багажник. Мовчки штовхнув хлопця у чорну пащу дверцят. Незабаром шеф і Юра принесли ще вузли, чемодани. Ввалилися у машину. Відсапувалися, мовчали. Завуркотів мотор. Машина безшумно рушила. Завернула праворуч. Потім ліворуч. І, ввімкнувши фари, весело покотилася до Хрещатика.

Вася сидів ні живий ні мертвий. Щось починав розуміти і боявся. Боявся запитати, боявся поглянути в обличчя своїх супутників. Вони напружено мовчали, дивилися вперед. І лише коли машина дісталася Подолу і звернула у двір якогось будинку, Юра полегшено зітхнув, сказав:

— Здається, порядок.

— Клас, — скупо озвався шеф.

Вони вийшли з машини, витягли приголомшеного Васю. Юра криво всміхнувся, плеснув хлопця по спині.

— Розгубився? Нічого, попервах завжди так. Топай за мною.

Вони піднялися по вузьких кручених сходах. Перейшли затхлий, забитий старими книгами і буфетами коридорчик, потрапили в невелику кімнату. Їх зустріла Міра. Обличчя у неї було бліде, очі примружені й неспокійні.