Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 36

— Збагнув, — схвильовано сказав Вася.

Він широко розкритими очима дивився на свого нового знайомого. Так несподівано життя відкрило йому щось таємниче. Може, це приведе його до великого смислу буття, дасть нові сили, вірних і мужніх друзів? Обличчя Юри було незворушне, серйозне. Міра лагідно усміхається.

— До речі, — раптом пожвавився Юра, — як ти дивишся на архітектуру? Любиш?

Міра підморгнула. Мовляв, не подавай вигляду. Вася розвів руками.

— Я… не думав про це. Подобається Андріївський собор. Софія. Деякі будинки старовинні. Сучасні коробки не подобаються.

— Молодець, — схвалив Юра. — Маєш смак. А я дуже захоплююсь архітектурою. Знаєш чому?

— Чому?

— Мрію про майбутні міста. Щоб у них було поєднане досягнення всіх віків. Антика, ренесанс, конструктивізм. Кожен будинок — неповторний. Колони, куполи, вітражі, басейни, гігантські балкони, обвиті виноградом. Здорово?

— Не знаю, — прошепотів Вася. — Я не уявляю…

— Я коли-небудь тобі ширше розповім. Між іншим, ти знайомий з таким прізвищем — Авдєєв?

— Авдєєв? — здивувався Вася. — Це відомий конструктор. Знайомий мого батька. Ми бували у нього в гостях… а він у нас. Він живе на Печерську… Старовинний будинок. Чудесні кімнати. На стелі барельєфи, древні малюнки крилатих істот…

— Здорово! — розцвів усмішкою Юра. — Оце я люблю. Особливо оздоблення внутрішніх кімнат. При плануванні майбутніх будівель це головне. Ти міг би згадати все детальніше?

— Що саме? не збагнув Вася.

— Розташування кімнат у будинку Авдєєва…

— А навіщо це вам? — підозріло запитав хлопець.

Юря перезирнувся з Мірою. Вона опустила вії, тонко усміхнуляея.

— Хлопчику можна сказати. Уміє мовчати. Ручюсь.

— Ти впевнена?

— Як за себе…

Вася слухав ту розмову з тривогою. Яке довір’я? Чому навколо звичайних речей така недомовленість?

Юра торкнувся Васиного плеча, прошепотів:

— Тут, брате, зійшовся цілий комплекс проблем. Моє захоплення архітектурою — дрібниці. Головне — доля людей. Міра, вийди, глянь як там у коридорі…

Жінка ніжно глянула на Васю, повільно вийшла з кімнати, причинилв щільно двері, Юра глибоко поглянув у очі хлопця, а притиском сказав:

— Велика операція…

— Де? В тон йому запитав Вася.

— Зв’язана з тим будинком. Може, візьмуть і тебе. Для іспиту. Хочеш?

— Хто візьме? Багато питаєш. Спершу покажи, на що здатний. Ось папір. Олівець. Спробуй згадати, що знаєш про той будинок, про кімнати. Це дуже важливо…

Вася взяв олівець, намагався викликати давні спогади. Привітний худорлявий Авдєєв. Донька — невисока, тендітна. Вона гралася з великим ведмедем. Коли його перевертали, він жалібно бекав.

— Отут — сад, — бурмотів Вася, малюючи на папері квадрат. — Тут вікно…

— Гостре око, — схвально казав Юра, схиляючись над хлопцем. — Сад, вікна. Вірно! Вікна чого?

— Вітальні. А тут коридор… Кухня. А тут… туалет… Теж виходить вікном у сад, А тут, здається, кабінет Авдєєва. Там вони розмовляли…

— Хто?

— Батько і він…

— Ага. Ясно, Дуже, дуже дякую…

Юра нормуй папірець, сховав у внутрішню кишеню піджака. Вася здивувався: