Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 35

— Та я з охотою, — щиро сказав Вася. — Я сам збирав колись коробки з-під сірників.

— Ну от бач. Ти молодець. До речі, здається, Юра прийшов.

Вона подріботіла у коридор. Почулися приглушені голоси.

До кімнати ступив широкоплечий хлопець. Вася відзначив веселі карі очі, вусики над чутливими губами, бліде рухливе обличчя, коротко стрижене волосся. Рукава блакитної нейлонової сорочки засукані, відкривали м’язисті бронзові руки. Він щиро осміхнувся, показавши міцні білі зуби. Подав руку.

— Юра. Так і називай. Не набагато старший від тебе. Ти Вася. Знаю. Сідай. Міра, дай нам по чарці. Що — не хочеш? Тим краще. Правильно, не треба зловживати вогнем. Чому ти так пильно дивишся, Васю? Не пізнаєш? Забув, забув. Я тебе пам’ятаю. У мене пам’ять електронна. Так чому ж ти, брате, в кущах опинився вчора? Добре, що ми надибали тебе. А інакше у витверезник можна попасти. Батькові конфуз. Що за причина? Любов? Горе?

— Яке в нього у такому віці горе? — усміхнулася Міра, закидаючи ногу на ногу і пускаючи дим.

— Не кажи. Не кажи, — заперечив Юра. — Всяке буває. Ну, Васю, в чому ж справа? Може, в сім’ї нещастя?

Вася кивнув.

— Давно вже, — зітхнув. — Батько мачуху привів. А мати — в селі. Вона — чудова…

— А мачуха — гідра, — підхопив Юра. — Да, невесело. Можна зрозуміти тебе. Між двох вогнів. Романтика, надії, мрії, а життя несе розчарування. Чи не так?

— Так.

— Нелегко тобі, нелегко. Мріяв про подвиги, про звершення, а замість цього — зневіра! Так?

— Так.

— Тільки опускати носа не слід. Чув — наші посадили на Місяць?

— Ну? — опалахнув Вася. — Вдало?

— Тютілька в тютільку. Посеред кратера Тихо. Світова сенсація. Передавали знімки.

— Здорово!

— Здорово! — погодився Юра. — Увечері ще передаватимуть. Подивимось… Ти до нас ще прийдеш?

— Ну що ви? Як можна питати? — аж розсердився Вася. — Я вам такий вдячний.

— За що? — махнув рукою Юра. — Дурниці. Навіть не заїкайся. Ображусь. Між іншим, на Місяці не інтересно. Горбочки, ямки. На тертушку схоже. Я розумію— космічне досягнення, але романтики нема. Що? Ти хочеш заперечити? Не згоджусь. На Землі більше романтики. Плавання по морю, походи в лісах, переслідування звірів або злочинців. Ти любиш детектив?

— Аякже!

— Тихі вулиці, химерне освітлення, тіні злочинців. Бах, бах!. Втеча, переслідування… Здорово!

— Здорово! — згодився Вася. — Тільки ж не всім везе. Я мріяв про походи геологів…

— Добра справа, — сказав Юра. — Але ж не так цікаво, як висліджування злочинців. Особливо шпигунів.

— А ви хіба…

— Тсс. Не будемо розголошувати. Ти не маленький. І стіни мають вуха. Щоб ніхто, ніхто. Навіть батько. Таємниця… Ти мені подобаєшся. Може, тебе, взяти? На виучку. Якщо є талант. Хотів би?

Очі Васі спалахнули. Він недовірливо глянув на Юру, перевів погляд на Міру. Жінка загадково усміхалась.

— Ви… не жартуєте? Це правда?

— Смішний хлопець. Залізно, як кажуть школярі. Покажеш здібність — буде діло. Про Зорге читав?

— Читав. Геніально! Та я б…

— Цсс. Замкни вуста. Будь німим. Навіть погляд хай не видає тебе. Найближчі друзі, яких раніше знав, не повинні й здогадуватись про нашу зустріч. Повний послух — збагнув?