Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 24

— Я питаю — чи інтересна вона?

— Інтересна? Не знаю. Ти дивне питаєш… Я гадав, що ти збагнеш… Мені тяжко. Я не знаю, що мені робити.

— Васю… Який ти дивний. Наче твій батько перший! Багато розходяться.

— І ти?

— Що я?

— Можеш покинути мене?

— Як покинути? Васю… а хіба ми…

— Аякже? Аякже? Я ж тебе…

— Васю… Зажди… Хтось почує… Так, так… Я розумію… Я згодна… Ми будемо вічними друзями… Тільки треба скінчити школу, університет, а потім…

— А ти ждатимеш, Ніно?

— Ждатиму, Васю…

— По-справжньому?

— По-справжньому…

— Як Озіріс та Ізіда? Правда? Коли його порубав злий Сет, Ізіда почала розшукувати його частки, збирала докупи. Довго-довго збирала вона коханого… нарешті зібрала — і любов її зробила чудо… Озіріс ожив.

— Міф!

— А зате чудовий який! А може, й не міф. Може, колись було. В Єгипті древньому. Або на іншій планеті. А до нас дійшло у вигляді міфа. Хто чутливий — збагне. Ніно, ти не забудеш мене, коли б трапилось так?

— Що трапилось?

— Як з Озірісом?

— Васю! Навіщо так? Мені аж страшно стало. Хто ж зараз розрубує людей? За віщо?

— Це ж символічно!

— Тим більше, що символічно!

— А все-таки?

— Не хочу навіть думати. Скажи щось веселіше.

— Невесело мені, Ніно.

— Тоді йдемо на схили Дніпра. Там погуляємо. Потанцюємо. Джаз класний.

— Ходімо.

Вася йшов поряд з Ніною, дивився на її струнку поставу, на гарячі очі, на чорну косу, а в свідомості шептав хтось тихий, непомітний: так і не сказала… не сказала… промовчала…

А Ніна велично пливла поряд — спокійна, усміхнена, незбагненна…

12

…Перехрестя доріг. Пустельно, самотньо. Високе жито навколо. Шумить, гнеться до землі, сповнене важким зерном. А в житі — волошки, сокирки. Нарвати б, сплести з них вінок. Подарувати б… Кому? Кому?

Вася на тому перехресті один. На обрії чорні хмари. Грізно мерехтять блискавиці. Треба тікати…

Він біжить по асфальтовій дорозі. З ним поряд Ніна. Звідки вона? Ніна тримається за Васину руку, задихаючись шепоче:

— Дружба довіку… Довіку, Васю. Чуєш?

А хмари доганяють їх, вал пилу і дощу котиться за ними. Вася й не помітив, як скінчилася асфальтова дорога, почалася багнюка. Важко йти, липка рідина засмоктує, раптом — яма. Зрадлива, непомітна. Вася провалився в неї по груди. Ніна відскочила, закричала.

— Де ти, Нінусю? — гукнув Вася. — Допоможи!

Він хапається за краї ями, хоче вибратися. Земля обвалюється, багно заливає рот.

— Ніно! Ніно!

Вона не відповідає. Її нема.

Гроза гримить просто пал головою, потоки заливають Васю. Десь у житі пробігають тіні товаришів. Вони не дивляться на Васю. Що з ними? Чи не бачать? Чи не бажають бачити?

Похмуре обличчя батька нависає над ямою. Чути його холодний голос:

— Попався-таки. Я ж казав. Розбалувала тебе мати…

— Тату! Допоможи!

— Нема в тебе батька! Треба було шануватися! Нема!

Він відштовхнув руки сина. Зник в тумані.

Сліпуча блискавиця розкраяла небо.

Вася кинувся. Розплющив очі.

Над ним стояв батько, иевдоволено говорив:

— Машина готова. Ти ж просив раненько…

— Яка машина?

— Ти що — не проснувся й досі? Ти ж до мами збирався їхати!

Вася хутко одягнув сорочку, вскочив у штани. Жахливі сновидіння розтанули. Але тривога залишалася.