Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 23

Вася лежав у своїй кімнаті, накривши голову подушкою. Та святковий рев долинав до вух, лютив. Думки — чужі, ворожі — вихрилися у свідомості, засипали мозок, ніби жовтим осіннім листям. Може, досі він був наївним і дурним хлопчаком? Може, всі ідеали — дурниці? Їх вигадують невдахи і мрійники, щоб прикрасити життя. А насправді панує практицизм і обман! Чому не увійде сюди міліціонер, чому не крикне громовим голосом: «Ім’ям закону, припиніть злочинне весілля!» І щоб поблідли гості. І щоб встали вони струнко перед представником закону… І запитає міліціонер:

«Громадянине Рибенко Терентій Гаврилович! Ви любите цю жінку?» Що скаже батько? Мабуть, пролепече: «Люблю». І тоді скаже міліціонер. «Покажіть серце своє. Побачимо його колір». А показувати нема чого. Замість серця хляки, холодне м’ясо, та чад в’ється над ним. «Громадянко, покажіть ваше серце!» А в неї замість серця — кубло гадюк. Сичать, в’ються, поблискують холодними очицями. Брр! Яка гидота! Звідки в нього такі образи?

Мати… Яка вона чудова, ясна, сердечна. Вона зберегла тепло і щирість донині. А батько… він став холодний і чужий. Ні, інакше бути не могло… І жаліти нема за чим. Такий закон… Любові нема чого робити на землі. Розрахунок і практицизм…

Хтось торкається до плеча хлопця. Він скидає подушку. На нього дивляться очі Льолі. Вона дивно усміхається, сідає на ліжко.

— Чого вам? — понуро запитує Вася.

— Випий, Васю, — шепоче вона. — Сьогодні такий день…

— Який?

— Радісний. Випий.

— Випий, синку, — басить батько з-за спини Льолі. — Незручно. За щастя…

— За щастя, — хворобливо усміхається Вася. — За щастя…

Льоля піднімає пляшку коньяку, наливає в келих. Грає в променях люстри коричнево-золотиста рідина. Скачуть на матових шибах дверей чорні тіні танцюючих гостей. Гримить радіола.

Вася бере келих. Скло холодить руку. Терпко пахне напій. Хтось застерігає Васю, хоче утримати. Зажди, не смій, не треба!

Він люто зціплює зуби. Нема! Нічого нема! Ні краси, ні кохання, ні чесності! Нема!

Рідина вливається у рот. Вогнем охоплює горлянку, все тіло. Забило подих. Хлопець схопився на ноги. Батько засміявся.

— Нічого, нічого! Пройде. Спочатку важко, потім легше піде!

Льоля усміхається, йде за батьком.

Вася, тримаючись за стіни, прислухається до себе. До свого єства. Що з ним? Спадає тягар. Розсуваються стіни. Музика приємна і мелодійна. І крики якісь приємніші. Тепла хвиля котиться по тілу. Нічого не страшно. Нічого не жаль. Все дрібниці. Нема ніяких турбот. Навіть дивно, що він недавно страждав! Хай живе радість! Треба ще випити…

Вася розчинив двері, рушив до столу…

11

— Ніна? Здрастуй!

— Васю, я рада бачити тебе! Здрастуй! Чому тебе так довго не було?

— У мене нещастя…

— Що ти кажеш? Хтось захворів?

— Ні. Всі здорові. Батько женився.

— А мама… невже померла?

— Ні. Вони розійшлися. Мама в селі.

— А нова жінка — інтересна?

— Як ти сказала?