Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 22

— Мамо! Матусенько! Ти не печалься. Я з тобою… Я закінчу школу, піду вчитися. Я тебе заберу. Ми завжди будемо разом.

Мати зупинилася. Дощ лив їй на обличчя, на очі, стікав по щоках. А в очах сяяли сині вогники. Вона сказала:

— Дякую, синку. Не впади… не впади в горі…

10

Через кілька днів у дім Терентія Гавриловича ввійшла нова дружина. Вони підкотили до будинку в розкішному ЗІМі, шофер поніс по сходах важкий жовтий чемодан.

— Прошу, Льолечко. Ось наша квартира, — догідливо сказав Терентій Гаврилович, пропускаючи молоду жінку вперед.

— Пробач, Терчику, — проворкувала вона тихенько, — а скандалу ніякого не буде? Тієї нема?

— Нема, нема! Не турбуйся. Вона вже давно поїхала! Навіть нічого не взяла!

— Оце мене й турбує. Боюсь, щоб вона не підклала якусь міну.

— Ні, ні! Вона дуже чесна!

Терентій Гаврилович хихикнув, провів Льолю до кімнати-вітальні. Шофер поставив чемодан, попрощався.

Льоля з цікавістю оглянулась. Потягнулась, позіхнула.

— Непогано. Навіть дуже непогано. А тут що?

— Кухня, Льолечко!

— Кухня? Може, ти гадаєш, що я буду варити?

— Що ти, що ти? Завтра ж буде доморобітниця.

— Оце інша справа, Терчику. Ти в мене геній! А це що?

— Це — твоя кімната. Це — мій кабінет.

— З тебе й службового кабінету вистачить. Тут буде моя спальня. Це — будуар…

— Що значить будуар?

— Неважно… А це що?

— Кімната Васі.

— Якого Васі? Ах, пробач, я забула…

Двері відчинилися. На порозі з’явився Вася. Його очі були прикриті віями, але з-під них пробивався темний вогонь презирства, осуду.

«Полюбив іншу жінку, — клекотіло в душі Василя. — Любов. Краса. Кохання. Подвиг. Де ж воно в ній? В ній? За що її полюбив батько — літній, досвідчений чоловік?»

Висока, струнка, молода. Не більше двадцяти років. Очі кокетливі, підмальовані, волосся вогняне, пишне. А зіниці — гострі, колючі. Як у гадюки. Василь пам’ятає дитинство. Він ходив з матір’ю в Карань по гриби. В одному кущі вони виколошкали гадюку. Вона засичала, підвелася на хвості. Розхитувалася, ніби прицілялась, як краще вдарити. А очі були холодні мерзотні і байдужі. Вони морозили серце, сковували тіло. Так і тепер. Так і тепер…

— Познайомся, Василю, — якимсь дерев’яним голосом сказав батько. — Це твоя… нова мати…

Василь, зирнувши на мачуху, холодно відповів:

— Мати одна.

Льоля криво усміхнулася, солодко мовила;

— Не гнівайся. Батько висловився нетактовно. Я не одніматиму в тебе матері. Це було б жорстоко. Будемо друзями. А матері не забувай. Не забувай, Васю. А мене звати Альона Степанівна…

— От і гаразд! — бадьоро сказав батько. От і чудесно! Познайомилися…

Вася сахнувся назад у кімнату. Грюкнули двері.

— Вовченя, — прошипіла Льоля.

А увечері в квартирі Рибенка гриміла музика, чулися вітальні вигуки, тости. Терентій Гаврилович у чорному костюмі сидів на чільному місці поряд з молодою дружиною, сяяв від задоволення, скоса позирав на розкішеу Льолю. А вона сяяла білозубою усмішкою, мерехтіла блискучими очима русалки, простягала пещені руки для поцілунків. Терентій Гаврилович млів від щастя. Оце жінка! Оце скарб! Королева! Не те що Ярина. Мовчазне, сіра, непомітна! Куди з нею підеш? Кому покажеш? А ця — на виду у всіх! Не соромно — хоч би перед цілим світом!