Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 26

Чому ж вона діє інколи гірше від істот нижчого світу?

Відповідь не приходила. Вона десь ховалася в майбутті.

Теплохід причалював до піщаних круч, до дебаркадерів. Люди, навантажившись клунками і чемоданами, сходили на берег, розповзалися серед квітучих сіл.

А ось уже й знайомий берег. На лузі нікого не видно. Ба ні! З трави виринає постать у сірому плащі. То вона — мама. Серце Васі солодко занило. Зустріла… Прекрасна. Єдина моя…

Він скочив просто з носа теплохода на кручу. Обняв матір. Вона тривожно дивилася на його обличчя, схвильовано запитувала:

— Ну як ти там? Як тобі?

— Нічого, матусю. Нічого. Вітання він передавав…

Мама не відповіла, рушила до села. Вася йшов за нею, тримаючи в руках сумку з продуктами. Нагнувся, зірвав кілька лопуцьків з щавлю. Пожував. Приємна кисла рідина освітила в роті. Мати, побачивши те, осміхнулася.

— Нарвала я щавлю, доки тебе чекала. Зваримо борщу зеленого. Ти ж любиш… Та, нова, як годує тебе?

— Вона взагалі не варить. Валяється цілими днями на дивані. Та гуляє вечорами. А він хатню робітницю найняв. Бабуся якась. Нічого. Охайна така, мовчазна.

Мати зітхнула, скоса глянула на сина. Жалісливо погладила по щоці.

— Схуд ти. Поблід…

— Нічого, мамо. Я за тебе турбуюсь. Як ти тут влаштувалась?

— На старе місце. Історію буду викладати. Мене з радістю в райвно зустріли. Знають же. Та й діти раді. Алк тут була вже історичка. Тепер її в інше село. А вона скандал вчинила. Недобре вийшло. Якби знала, ніколи б не просилася.

— А куди б же ти?

— Найшла б село.

— Тут же все своє. І бабуся…

— Ото ж бо.

— Мамо, — раптом сказав Вася, — погано у мене на душі. Щось діється зі мною.

Мати зупинилася, пильно глянула в очі сина, де блищали хворобливі вогники.

— Я відчула, відчула… Говори, синку… Не приховуй нічого.

— Розпач якийсь у серці, — зітхнув Вася, опустивши погляд униз. — Байдужість. Все стало немиле. Я вже й пив…

— Як пив? — жахнулася мати. — Що пив?

— Коньяк! Вона піднесла. І батько. А потім самому захотілося. Наче легше стає…

Мати сплеснула руками.

— Васильку! Що ж воно буде? Погублять вони тебе.

— Не турбуйся, мамо. Я вже сам збагнув. Не буду більше. Тільки ж важко було… Дуже… Ідеали, слова, а в житті таке багно. І не хто-небудь, а батько…

— Сину, сину! Не можна так хилитися від першої бурі! Що ж буде, коли ураган прийде? Тоді ти зовсім зломишся.

— Не зломлюся. Витерплю. Я хочу все спробувати. Все знати.

— Можна так спробувати, що й не вилізти з багна. Багато гарних людей згинуло не від урагану, а від багна.

— Мамо… Чому так вийшло? Чому, ти зійшлася з батьком?

— Хто знав? — зітхнула мати. — Вірила ж… Не діждалася свого, рідного…