Читать «Розбиваю громи» онлайн - страница 21

Він підстрибом вихопився по сходах, подзвонив. Відкрив батько. Вася привітався, влетів до кімнати. Побачив матір. Не звернув уваги на те, що вона якась дивна, з вузликом у руках. Кинувся до неї, цмокнув у щоку.

— Матусю! Якби ти знала! В нас укладена спілка!

— Яка спілка, синку?

— Спілка лицарів краси! Суперечка була. Хто не хотів — одійшов. Думаємо писати в «Комсомолку». Матусю… а що з тобою? Ти якась не така.

— Васильку! Я дуже рада за тебе…

— Зажди, зажди… Ти одягнена… В руках вузол. Що це? Куди ти зібралась?

Вася поглянув на батька. Терентій Гаврилович одвернувся до вікна, витирав хустинкою губи. Мати болісно зітхнула.

— Я йду, синочку.

— Куди?

— Зовсім… З цього будинку.

Вася заморгав очима. Розвів руками.

— Нічого не збагну. Ми ж не переїжджаємо…

— Васильку, — тихо мовила мати. — Ти вже не маленький. Ти повинен знати. Та цього й не сховаєш. Батько полюбив іншу жінку…

— Дурниці! — прошепотів Вася, бліднучи. — Які дурниці! Ну, скажіть, що ви жартуєте. Ну, скажіть мені! Батьку! Ти чуєш? Вона жартує?

Вася схопив батька за рукав піджака, заторсав його. Терентій Гаврилович повагом одвів руки сина, хрипко сказав:

— Заспокойся. Ми вже усе вирішили. Ще нам не вистачало істерики! Мати сказала правду.

Вася одступив від нього.

Безглуздо усміхнувся, намагався стримати тремтіння рук.

— Полюбив… іншу жінку… А вона? Мати куди?

Ярина обняла сина, погладила по голові. Тамуючи сльози, промовила:

— Заспокойся, Васильку. Це наша справа. Знаю, тобі боляче, тяжко… Знайди сили, переживи, перетерпи… Я буду в селі. У бабусі. Приїжджай… Залишайся тут поки що…

— Яз тобою, матусю. Я не хочу…

— Тобі треба вчитись. Залишайся.

— Мамо. Як я можу без тебе! Матусю! Що ж це таке?

— Припини комедію, Василю! — різко сказав батько. — Ти ж мужчина, нарешті!

— Комедія, — прошепотіла мати. — Для тебе й горе сина — комедія…

— Хіба не можна без всяких вигуків? — роздратовано сказав батько. — Трагедії, мелодрами! Як все це остогидло!

— Лицарі краси, — раптом засміявся Вася. — Хаха! Лицарі красні Здорово! Старше покоління дає нам приклад! Ха-ха-ха! Так би мовити — практичне підтвердження ідеалу! Ха-ха-ха!

— Божевільний неврастенік! — буркнув батько. — Ярино, або сюди, або туди! Досить з мене!

— Туди, туди, Терентію, — спокійно сказала мати. — Прощай!

Вона взяла сина за руку, повела до дверей. Накинула на плечі плащ.

— Проведи мене, Васильку.

— Куди ж ти, матусю? Гроза… ніч!

— Нічого. В грозу краще горе переживати! Я автобусом доберуся, а потім — пішки…

Грюкнули двері. Німі сходи. Полупані стіни. Розквітають каштани в сяйві блискавиць, в потоках дощу. Вася обняв матір за плечі — таку маленьку, таку нещасну. Вона зупинилась внизу, поглянула йому в обличчя — ніжно, сумно.

— Мені нічого, Васильку. Я звична. А для тебе — це грім. Перший грім. Як ти витерпиш його?

Вони рушили по вулиці. Дощ хльостав у обличчя. Бігли, накрившись парасолями, плащами, перехожі. Буркотіли брудні потоки, пузирилися.

Вася задихався. Не міг зібрати докупи думок. Як же так? Все було ніби спокійно. А тепер — все шкереберть. Батько там, позаду, в теплій кімнаті. А мати — сама, самотня, як одірвана гілка…