Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 51

Ось така веремія. Чомусь за такої логіки не хочеться й диву­ватись: щойно зайнято «пустые места» — і зразу ж треба пере­селятися в «более мирный, спокойный край», бо ж хоч стріляйся, а таки виходить, що неспокій та немир'я принесли таки росіяни з собою, то коли переселяться в мирніший і спокійніший край, то знову ж таки разом із собою принесуть свої неспокої та немир'я, і так без кінця, бо вони ж постійно ескалують ці неспокій та немир'я по безмежних просторах. Таки «нельзя уйти от самих себя...», як справедливо зазначив академік Д. Лихачов. (Хоч би як і хоч би ким декларувалося це бажання!).

А ще ж С. Соловйовим сказано, що слов'янський колоніст (треба читати - російський) є «кочевник-земледелец». Можливо, в цьому твердженні й уловлено специфічну суть. Що кочівник - це безсумнівно. А що землероб? А що землероб - то лише яко­юсь своєю менш характерною часткою, бо визначальною част­кою є таки - кочівник, саме від кочівницької вдачі, а не від землеробської оце непереборне прагнення величезних мас наро­ду, здавалося б, реліктове прагнення, яке у їхньому виконанні і вчора, і сьогодні видається не таким уже реліктовим. А потім у цьому начебто так влучно й дотепно знайденому С. Соловйовим визначенні «кочевник-земледелец» поєднано докупи взаємозаперечні й взаємовиключні характеристики, ця смислова сув'язь взаємознищувальна, бо за своєю справжньою суттю, за покли­ком невиправної і непоправної природи — таки кочівник, і тіль­ки кочівник, а землероб - то лише для не так реального іміджу, як для іміджу уявлюваного, бо в цьому «двойственном союзе» кочівник завжди перемагав і перемагає землероба. Кочівники, кочівництво — ось і спосіб народного буття, і понині непогамований рух величезних народних мас, і, на жаль, немає тут ніякої ради.

І, звичайно ж, не природа-мачуха сама собі, ніяка вона не мачуха, а рідна мати, проте сам етнос по відношенню до природи і до своєї постійно твореної історії ставиться так, що начебто в С. Соловйова появляються підстави — як у патріота! — кинути таку наукову заяву, а насправді? А насправді, в самого етносу чомусь атрофовано синівські почуття, він ставиться до природи й до історії як нерозумний пасинок, не усвідомлюючи свого по­водження, а при такому його поводженні природа стає його скривдженою ним матір'ю, й історія стає поглумленою ним матір'ю, відтак вони — без вини винуваті, а бути в російських політиків чи історіографів без вини винуватим - це так нам знайомо, це так традиційно!

Зауважуючи цю споконвічну «удалость-разудалость», С. Со­ловйов не без гіркоти змушений моралізувати: «От такой расходчивости, расплывчатости, привычки уходить при первом неудобс­тве происходила полуоседлость, отсутствие привязанности к одному месту, что ослабляло нравственную сосредоточенность, приучало к исканию легкого труда, к безрасчетливости, какой-то междоумочной жизни, к жизни день за день».

Важко не згодитися. Звичайно, постійне прагнення постійно­го руху передбачало й передбачає оце «отсутствие привязанности к одному месту», й ніяк не винувате тут «одно место», себто при­рода, ніяка вона не мачуха сама собі, вона завжди рідна для своїх дітей, і винувате тут таки «отсутствие», вдача етносу й окремих його представників, і ніяке реальне «отсутствие» не створить ілюзію «присутствия», навіть — уявімо собі! — якби любе-миле величезне «народонаселение» посунуло таки в Західну Європу, в так звані «изначально выгодные условия», бо ця загарбана чужа природа об'єктивно була б і чужою та мачухою, по-перше, а по- друге, ще й чужою та мачухою в силу суб'єктивної менталь­ності, бо не втечеш від себе самого, хоч у яку сторону світу кинься.