Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 46

Інший засланець, проживши в улусі шість років, стверджу­вав, що не розуміє якутів, як і вони не розуміють його, що вони ніколи не зрозуміють одне одного. Ще інший писав: «Не ма­теріальний нестаток був найтяжчою перепоною, яку довелося мені переборювати в прагненні завести хазяйство, головним була спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який се­лився на їхній землі... Та чи можлива легальна боротьба з дику­нами, об'єднаними спільною до нас ненавистю, позбавленими усяких понять про моральність і совість?»

Ось так. І не інакше. З боку соціал-революціонерів чи інших «політично-свідомих» (бомбістів, борців із ладом і дійсністю!) жодного намагання зрозуміти якутів. Дикі — і все. Вороже став­лення до росіян — і все. Та чи не відповідь, якої засланці-росіяни й не шукають, ось у цьому спостереженні «спільна для всіх якутів ненависть до всякого росіянина, який селився на їхній землі». Вічне провалля між засланими інтелігентами, засланими освіче­ними людьми, засланими дворянами, котрі, опинившись, здава­лося б, у безвихідному, катастрофічному становищі, однак не мо­жуть позбутися своєї шовіністичної «руськості», нітрохи не замислюються над своєю шовіністичною «руськістю», — і між якутами, чия свідомість заглиблена в тисячолітні традиції і зви­чаї, в епоху доісторичну. Та за всім цим російські соціал-революціонери бачать лише «дикість», жодному з них і на думку не спадає побачити прояви національної свідомості якута, проблис­ки його патріотизму, намагання бодай у такий спосіб захистити свою батьківщину від повзучої експансії, від страхітливого нама­гання окупувати їхній рідний край ще й з допомогою висланих тодішніх «дисидентів»!

Але наші сподівання — марні, мікроб «вищерасовості» - не­знищенний, позаісторичний, епідемія «вищерасовості» - це не окремі епізодичні спалахи, вона — це постійний, завжди трива­ючий спалах на всіх рівнях, у тому числі й побутовому.

VI. В. Налівкін у своєму нарисі «Туземцы раньше и теперь» пише не тільки про військову окупацію Туркестану, а й про не­обхідність усвідомлення мовної агресії — про мовну русифіка­цію, яка була обов'язковим другим етапом — після етапу зброй­ного. З середовища місцевого населення почали з'являтися не так русофіли, як ті захланні особистості, які намагалися мати вигоду з присутності росіян — і не тільки у вигляді медалей та халатів. Усе збільшувалася кількість російського населення. У повному блиску розцвітали хабарництво й продажність росій­ських чиновників і цілих закладів, що зоставалися безкарними. Місцеві жителі почали частіше їздити у внутрішню Росію - й переконувалися, що там беруть хабарі так само, як і в Туркестані, що нема ніяких причин особливо захоплюватися російським жит­тям чи російськими порядками. Почалася насильницька організа­ція російських селянських поселень у краї, примусове відторг­нення землі у місцевого населення. А в цей час російські інтелігенти зі щирою вірою в благотворність русифікації повто­рювали слова колишнього міністра народної освіти графа Толсто­го: «Одной из величайших государственных задач России являет­ся распространение знаний государственного языка среди насе­ления инородных окраин».