Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 38
Євген Гуцало
Задля сущої таки істини слід визнати, що ставлення до національного іконостасу в російських істориків подеколи різнилося. Розходження незначні, але були. Усім відомі й такі творці «євразійського простору», як Строганови. Історик Погодін, скажімо, відмовляв їм у начебто заслуженій честі й славі, називаючи просто спритними торгашами, котрі вміло користувалися обставинами й жертвували державній казні те, що так чи інакше змушені були казні пожертвувати. Історик Соловйов, навпаки, впадав у потужний дифірамбічний пафос: «Строгановы могли совершить этот подвиг на пользу России и гражданственности не вследствие только своих обширных материальных средств; нужна была необыкновенная смелость, энергия, ловкость, чтоб завести поселения в пустынной стране, подверженной нападениям дикарей, пахать пашни и рассол искать с ружьем в руке, сделать вызов дикарю, раздразнить его, положивши перед его глазами основы гражданственности мирными промыслами».
Отже, «подвиг на пользу России». Причому цей подвиг, як і інші подібні подвиги, звершується неодмінно коштом і за рахунок «дикарей», які чомусь вперто не розуміють ні «подвига на пользу России», ні подвигу Росії на їхню ж таки дикунську користь, і обидві ці благодійницькі користі треба дикому дикунові вбивати в голови силою вогнепальної зброї, бо якісь інші способи йому ніяк не підходять. Ну хіба ж це не трагедія орди, яка хоче бачити себе в ролі і благодійника, і місіонера?! Важко порятуватися від сарказму. Хочеться послатися на «місіонера» В. Налівкіна, котрий у своїх спогадах про цих самих благодійників писав, що «вони так нещадно стріляли і кололи багнетами, що суперничати з ними не було змоги», і що «бродяча Русь» була «на незмірно нижчому щаблі, ніж осілий тубілець». Але російський історик-патріот просто не може не виступати в одному ряду з творцями подвигу на користь Росії - з рушницею В руці.
II. Історик-патріот С. Соловйов у своїй 29-томній «Истории России с древнейших времен» не міг не виступати в одному ряду з творцями «євразійського простору» й радянської доби, тут «євразійського» матеріалу — море, й радянський матеріал нічим не відрізняється від матеріалу сторічної чи трьохсотрічної давності, хіба що для камуфляжу до відомого кривавого гарніру в радянський час додано соціально-класову марксистсько-ленінську підливку. Цей свіжіший матеріал усім добре відомий, і можна послатися бодай на таку публікацію в журналі «Дружба народов», 1992 рік. Цитується доповідна одного з чотирьох голів Ради народних комісарів Туркестану К. Сорокіна, якого репресовано в тридцятих роках. «От мусульман отбирают все, и не только отбирают, но и убивают их. Наши солдаты вместо защиты несут грабежи и убийства... население терроризовано и бежит... Но, может быть, возразит кто-нибудь, это — не партия, а скорее армия чинит насилие. Но партия стоит во главе... партийные товарищи не принимают никаких мер для улучшения положения... процветают пьянство и безобразия, и, конечно, партия несет на себе вину за это. Мусульманский пролетариат просит пощады у русских, но те отвечают, что не доверяют им. Мусульман травят, даже расстреливают... Мусульманская беднота терпит от наших отрядов, уничтожающих без разбору их имущество, жен и детей... вполне понятно, каким образом они могут относиться к нам дружески, когда видят только оскорбления. Мы сами делаем их националистами...»