Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 39

Як раніше — так і тепер. І все це один і той самий «євразій­ський простір» з одними й тими самими безрозмірними історич­ними іграми благодійників-місіонерів, «уничтожающих без раз­бору их имущество, жен и детей». І коли нині від деяких українських політиків чи державців чуєш, як вони просяться самі в цей «євразійський простір», то хочеться вигукнути: схаменіть­ся, хлопці, чи ви чемериці об'їлися?! Та тікати треба з такого «простору», й чим далі, тим краще! Ну, добре ще б тільки пропо­нували своє «имущество, жен и детей», кат із вами, а то й тих, хто поступатися добровільно ніяк не хоче...

111. Московські преса і телебачення сьогодні переповнені подіями в Таджикистані, тими бойовими сутичками, які йдуть на кордоні з Афганістаном. І хоч М. Горбачов після ганебної бага­торічної війни вивів російські війська з сусідньої держави, проте нині ця «афганська» війна знову спалахнула й точиться вже на таджицькій території, по кордону на річці П'яндж. Поки що - з перемінним успіхом. Численні московські геополітики та генера­ли по-своєму обґрунтовують необхідність утримувати кордон Росії (камуфлюючи - кордон СНД) саме по річці П'яндж, бо ж не випадає великій державі носитися з кордоном, як дурневі з писаною торбою. Тому-то й підтримують місцевий комуністич­ний і проросійський уряд, збройною силою борючись із опози­цією, дестабілізуючи сусідню державу. Але до яких пір можна де­стабілізувати? Невже свіжий кривавий афганський урок так нічого й не навчив? Бо коли зважити на урок, бо коли спробувати загля­нути в завтрашній день, то, звичайно, доведеться надати можливість таджицькому народові самому вирішувати свої внутрішні справи, свою долю, а кордон так званого СНД, себто Росії, таки забирати з ріки П'яндж, і це буде зовсім не акція дурня з писаною торбою, а вимушена розумна акція. Ось тільки ж — куди нести кордон? Справ­ді, куди? Та й тільки почни носити кордони — не наносишся, бо Азія не захоче знати нав'язаних їй рамок. Азія — це таки не Балтія.

В цьому живому контексті завжди живої історії повчально заглянути в не таке вже далеке минуле, а саме в те минуле, коли Росія й несла свої кордони в напрямку річки П'яндж.

1913 року в Ташкенті надруковано нарис «Туземцы раньше и теперь» (вказується: «печатано с разрешения Начальства», еге ж, з великої літери). Нарис написано на прохання тодішнього генерал-губернатора Туркестанського краю, належить нарис перу В. На- лівкіна, котрий, можливо, був очевидцем подій. До характеристи­ки російської ментальності — ось дуже промовиста цитата, щоправда, мало чим відрізняється від подібних інших. «Наше поступательное движение из Оренбурга и Омска в недра Сред­ней Азии, продолжавшееся в течение нескольких десятков лет... постепенно приобрело все более и более энергичный и побед­ный характер... до конца всего периода этих завоеваний носило на себе отпечаток чего-то стихийного, рокового. Нас влекла сюда та «неведомая сила», которую, возможно, вернее было бы на­звать фатумом, неизведанной исторической судьбой, потому что мы шли и пришли сюда случайно, без зрелого обдуманного плана, без хотя бы немного разработанной программы наших последу­ющих действий, без предварительного ознакомления с географи­ей страны, с языком и бытом туземного населения, настроенного против нас безусловно враждебно, как к завоевателям и невер­ным».