Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 31

IV. Оракул Ф. Достоєвський, що писав про «безодню» росій­ської психіки, безумовно, мав про неї не стороннє й споглядаль­не враження, а сам перебував у цій «безодні», складав невід'ємно думаючу — можливо, як і М. Гоголь, найбільш думаючу — її час­тку, й відтак своїми рефлекторними писаннями вів «гарячі ре­портажі» з усієї постійно нуртуючої «безодні», яку намагався ос­мислити в усіх її мислимих і немислимих параметрах, сягаючи в її містичні задзеркалля, де править бал-шабаш усіляка бісівщина. Але ж не безрідна ця бісівщина, яка загалом, очевидно, уособлює неповторні — й повторні! — образи народних типів, ця розгуль­на бісівщина таки з народного підґрунтя, таки від народних ко­ренів і пракоренів. «Страданием своим русский народ как бы наслаждается». Так, здається, що цей тотальний садомазохізм таки наявний і чинний, але в тім-то й ще одна біда, що росій­ський народ, будучи не просто народом у собі, а ще й імперським народом, водночас є народом у інших народах, відтак і інші наро­ди, попри свою волю й не цілковито усвідомлюючи цей феномен, також прилучені — в силу незгасаючої русифікації не тільки в мовному плані, а й у насаджуванні всіх невитравних рис росій­ського менталітету — до цієї постійної морально-побутової віві­секції, також приречені перебувати у сфері страждання, яким російський народ начебто насолоджується, причім не на ролях інертно-пасивних, а на ролях фатально прилучених, приречено також задіяних.

І хоч би що говорилося про те, що російська людина, за Ф. Достоєвським, потребує страждань, як самоочищення, чомусь не хочеться згоджуватися з оракулом-провісником. Ще й тому не хочеться згоджуватися, що самоочищення все-таки має «фіксу­ватися», закріплюватися як у долі окремого індивідуума, котрий потребує страждання, так і в долі цілого народу, котрий, подібно до свого представника-індивідуума, потребує страждань, як само­очищення, але ж не помічаємо ні в одному, ні в другому випадку метаморфози цієї християнської благодаті, а, здається, можна по­мітити лише нескінченну Сізіфову працю, коли з усією жахли­вою невідворотністю камінь скочувався з гори, скочується і ско­чуватиметься, бо така воля небес.

Ось що писав Ф.- Достоєвський про пореформене російське село: «Богатырь проснулся и расправляет члены; может, захочет кутнуть, махнуть через край. Говорят, уже закутил. Рассказыва­ют и печатают ужасы: пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие. Соображают иные, серьезные, но несколько торопливые люди, и соображают по фактам, что если продолжится такой «кутеж» еще хоть только на десять лет, то и представить нельзя последствий, хотя бы толь­ко с экономической точки зрения. Но... успокоимся: в последний момент вся ложь, если только есть ложь, выскочит из сердца на­родного и станет перед ним с неимоверною силою обличения».

3 одного боку, як засвідчено текстом, Ф. Достоєвський теж бачить «пьянство, разбой, пьяные дети, пьяные матери, цинизм, нищета, бесчестность, безбожие», а з другого боку — «вся ложь... выскочит из сердца народного и станет перед ним с неимовер­ною силою обличения». (У статті «Нельзя уйти от самих себя...» академік Д. Лихачов повторює цю надію-сподівання), 3 одного боку — суворий, безкомпромісний реаліст і суддя, а з другого боку — романтик, який не може чомусь не ідеалізувати отой на­родний грунт, який просто запрограмований продукувати і п'янство, і розбій, і злидні, і нечесність, і безбожність. Блажен, хто вірує! Друге століття йде — й минає, як зроблено цю «рент­геноскопію» з безодні — і про безодню, вже можна було б, здається, й побачити сьогодні сподівані й очікувані Ф. Достоєвським зміни, але, на жаль, дані й сьогоднішньої «рентгеноскопії» з безодні — і про безодню дають ті ж самісінькі висліди, отож і залишається новому поколінню історичних оптимістів хіба що вперто сподіватися на краще, слідом за Ф. Достоєвським, бо ні­чого іншого не зостається — та й людська природа завжди споді­вається, така вже природа цієї природи.