Читать «Ментальність орди» онлайн - страница 29

Євген Гуцало

Московська оця зараза — тотальна, ця зараза складала й складає дуже характерну домінанту державного устрою, без неї устрій у Росії немислимий по нинішній день. Адам Олеарій – ­­дипломатичний представник німецького князівства Голщтинія - у своєму «Описі подорожі в Московію» розповідає речі вкрай цікаві, скажімо, про часи великого князя Олексія Михайловича. За нього призначено верховним суддею земського двору Левонтія Плещеева, котрий обдирав простолюдинів понад усяку міру, й самими лише подарунками він ситий не був. Коли представни­ки сторін, які позивалися, приходили до нього в канцелярію, «він вимотував у них навіть мізки з кісток, так що та й інша сторони ставали злиднями». Він наймав мерзотників, аби ті брехливо до­носили на чесних людей, не позбавлених недоліків, і звинувачу­вали їх — то в покражах, то в інших злочинах. Нещасних людей ув'язнювали, тримали кілька місяців у жахливих умовах, доводи­ли до відчаю. Тим часом продажні слуги верховного судді входи­ли у стосунки з друзями заарештованих, під секретом давали мудрі поради, як їм визволитися. Через цих помічників верхов­ний суддя торгувався, скільки повинні були дати йому... А шуряк Плещеева якийсь Траханіотов був призначений начальником Пушкарського приказу. Під його началом було багато всіляких майстрів зброї у цейхгаузі. «Поводився він з ними дуже немило­сердно і не видавав їм заслуженої за роботу винагороди», приму­шував чекати на платню кілька місяців і коли, нарешті, після скарг на нього, видавав якусь половину, то вимагав «розписку в одержанні всього жалування». Ці та багато інших подібних зло­вживань спричинилися до бунту в Москві, коли чернь була зму­шена показати своє звіряче обличчя, і цар змушений був дозво­лити скарати на горло і Плещеева, і Траханіотова.

Адам Олеарій пише й про те, як карали за злодійство. Заскоченого й звинуваченого у злодійстві піддавали тортурам - чи не вкрав він і ще щось. Якщо ні в чому не зізнавався і провинився вперше, його били канчуками по дорозі з Кремля на велику пло­щу. Тут кат відтинав йому одне вухо, його на два роки саджали до хурдиги й потім випускали. Зловленому вдруге, йому відтина­ли й друге вухо - потім відправляли до Сибіру... Уявімо собі, що звичай відтинати вуха за скоєне злодійство зберігся донині, що кожен злодій попався й поніс заслужену кару - тоді чи не вся б наша земля ходила геть безвуха, й ніхто б не міг почути по радіо чергового президентського указу про боротьбу з організованою чи неорганізованою злочинністю.

III. Пишучи ці рядки, беру до рук найсвіжіший номер мос­ковських «Известий» від 2 вересня 1994 року, читаю на першій сторінці поміж інших інформаційних заміток таку ось «замітку»:

«Командующий Черноморским флотом адмирал Эдуард Бал- тин направил руководителям Крыма и Севастополя письмо, в ко­тором обратился с просьбой принять «меры по пресечению пре­ступной скупки-продажи коммерческими структурами и част­ными лицами краденого военного имущества».