Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 49

— Захворіла не лисиця, а я,— поправила його Ніна Петрівна.— Ви не могли б поїхати до хазяйки, попросити, щоб вона забрала в мене Адель і відвезла на зйомки?

— А ми самі її відвеземо,— охоче зголосився Павлик,— ви тільки скажіть, де кіностудія.

— Адель дуже хитра. Вона може втекти. Я вам не можу її довірити. Вона слухає тільки хазяйку і мене.

— Вона одного разу вже втікала від нас,— згадав Антон.

Павлик смикнув його за рукав курточки і суворо сказав:

— Це тому, що з вами не було старших. А підійшов я, і ми її зразу впіймали.

— Її мій Кубарик упіймав, а не ти,— заперечив Гоша,— він як понюхав стрічку, так і...

— Я зараз вам дам адресу її хазяйки,— не дослухавши Гошу, сказала Ніна Петрівна і пішла до себе.

— Вічно ти зі своїм Кубариком влізеш! — розізлився на Гошу Павлик.— Хіба зараз у цьому справа? Головне, щоб нам Адельку дали. Завжди ти сперечаєшся!

— Таж не ти лисицю впіймав, а Кубарик,— стояв на своєму Гоша.

— Давайте умовимо Ніну Петрівну дати лисицю нам,— перервав суперечку Павлик. — Ми повинні навчитись поводитися з тваринами в будь-яких умовах, навіть уміти транспортувати звірів.

«Транспортувати звірів» — ці слова Павлика справили враження і на мене. Нам усім дуже захотілося самим відвезти лисицю на кіностудію.

На сходовому майданчику знову з'явилася Ніна Петрівна. В її руках був папірець з адресою хазяйки лисиці.

— Ось, візьміть,— простягнула вона папірця Павликові і додала: — В її хазяйки нема телефону, а то все було б простіше.

— А до котрої години треба привезти лисицю на кіностудію? — запитав я.

— До четвертої, не пізніше пів на п'яту.

— Тоді ми не встигнемо,— відразу ж сказав Павлик,— поки бабуся збереться, поки вона до вас приїде...

— А раптом ми її вдома не застанемо? Адже вона не знає, що до неї приїдуть,— дуже доречно висловився Вадик. Взагалі він був кмітливішим од усіх жовтенят.

Ніна Петрівна навіть завагалася:

— Але в мене нема іншого виходу...

— Доручіть лисицю нам,— знову попросив Павлик і подивився на жовтенят, як диригент на оркестрантів, перед тим як змахнути паличкою. Вони зрозуміли Павлика і загули:

— Доручіть нам! Ми її самі відвеземо! Не пропаде ваша лисиця, ось побачите!

Ніна Петрівна задумалася.

— Тоді ми зробимо так,— сказала вона через хвилину.— Я викличу таксі, ви сядете в машину і довезете Адель аж до прохідної студії. А там вас зустрінуть.

Таксі й Адель нас дуже влаштовували.

— Ура! Повний вперед! — вигукнув Гоша і побіг разом з Кубариком униз по сходах.

Але до «повного вперед» минуло не менше години. Ми встигли збігати додому і попередити своїх, що їдемо виконувати відповідальне завдання «Синього хреста». (Не знаю, як жовтенята, але я нічого не сказав про лисицю мамі. А то, чого доброго, ще не пустить. Ото буде незручно тоді!) А Гоша за цей час устиг навіть пообідати. І все одно ми прийшли до під'їзду Ніни Петрівни раніше, ніж під'їхало таксі. Тут знову почалися ускладнення. Спочатку водій таксі не хотів везти лисицю, а після того як Ніна Петрівна умовила його, відмовився посадити нас усіх.