Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 51

— А гречку там сіють? — запитав Гоша.— Я в неділю пив чай з гречаним медом.

— Гречку в тундрі посієш ти, поки що там її нема,— відповів Степан Григорович і почав накладати в скляні розетки густий запашний мед.

Я з'їв півложки і хотів висловити свою думку, але мене випередив Гоша.

— Смачніший від гречаного,— облизуючи ложку, причмокнув він губами,— тільки я ще не зовсім розпробував.— І він з'їв ще ложку.

— Ну, як тепер? — поцікавився Степан Григорович.

— Смачно! — повторив Гоша і став намазувати залишки меду на окраєць булки.

— Наш мед більше гірчить, цей солодший,— сказав я.

— Цей мед невигідний, він у роті тане,— оголосила хазяйновита Світланка.

Всі засміялися, а Степан Григорович підклав нам ще по ложці меду.

— Я спочатку засумував, що не поїхав з дітьми, а тепер навіть радий,— сказав Гоша, відкушуючи окраєць булки з медом.

— І я радий, що не поїхав,— з повним ротом мовив Антон.

— А куди поїхали ваші друзі? — запитав Степан Григорович.

Ми розповіли про Адельку і Ніну Петрівну.

— Ваших друзів я теж пригощу медом,— сказав Степан Григорович,— мені прислали дві великі банки.

Тут пролунав вхідний дзвінок.

— Це наші! — з повним ротом вигукнув Гоша, і ми побігли відчиняти.

Біля дверей стояла вожата. В мене аж ноги підкосилися від такої несподіванки. Зразу захотілося попрощатися і піти. Та це було б ще підозрілішим. Я спромігся всміхнутися вожатій, привітався і повернувся допивати чай. Гоша, Світланка і Антон пішли в кімнату за мною.

— Я привезла тобі сумку, яку брала минулого разу...— чмокнувши Степана Григоровича в щоку, сказала вожата.— А в тебе гості, й одного з них я добре знаю.— Тут вожата глянула на мене.

— Хто ж такого героя не знає,— відповів їй Степан Григорович.

— Ну, як вам подобаються ваші нові вожаті? — звернулася племінниця Степана Григоровича до Гоші і Світланки.— Не забувають вас?

— Що ви? — обурилася Світланка.

— Ми кожного дня бачимося,— відповів з повним ротом Гоша.

— Я відчувала, що вони хороші хлопці,— усміхнулася вожата дядькові,— їх тільки треба було розколихати. А малюків вони люблять.

— Це помітно,— погодився Степан Григорович, маючи на увазі мене і Павлика,— вони завжди після школи у дворі бавляться. І кожного разу щось вигадують.

— Так уже і кожного! — заперечив я Степану Григоровичу.

— Звичайно, ти будеш заперечувати, інакше і бути не може! — дорікнула мені вожата, вирішивши, що я злюся на Яшу і Костю, бо вона їх хвалить. І вожата знову звернулася до Степана Григоровича: — Чудові вони хлопці, а головне, скромні. Ти тільки уяви: під час моєї розмови з ними навіть зробили вигляд, що не дуже хочуть іти до жовтенят. Якийсь гурток собі придумали, технічний. А самі в цей же день побігли. Треба буде відмітити їх на нашому активі.

Мене ніби окропом обпарило.

— А коли він буде? — вичавив я з себе.

— Збиралися провести на початку наступного тижня, але я захворіла. Так що тепер в кінці місяця, після спортивних змагань.— І вона повернулася до Світланки і Гоші: — І ви приходьте обов'язково. Розкажете, як з вами нові вожаті працюють. Багатьом буде цікаво вас послухати.