Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 50

— Візьму тільки чотирьох,— заявив він категорично,— разом з лисицею і так п'ятеро буде.

Без лисиці нас було семеро.

— Давайте полічимось: хто вийде, той не поїде,— сказав Павлик і заторохтів: — Біля шкільного ґанку ми садили деревця зранку, хто не старався, той і зостався.

Вийшло, що першим мав залишитися він.

— Без тебе я не повезу Адель,— оголосив я.

— Без тебе ми теж не поїдемо! — закричали жовтенята.

— Врахуйте, що лічильник включений,— попередив водій.

— Чому ви не їдете? — крикнула нам з балкона Ніна Петрівна.

— Зараз поїдемо! Зараз! — закричали ми і збилися з ліку.

Павлик почав спочатку: «Біля шкільного ґанку ми садили деревця зранку...»

Коли вибули Світланка і Вадик, Павлик, показуючи на жовтенят, сказав таксистові:

— Може, візьмете п'ятьох? Вони ж маленькі.

— Вперше бачу таких нетямкуватих пасажирів! — сердито мовив таксист і попередив: — Ще хвилина, і я поїду.

«Яф-тяф!» — завищала в машині Адель. Вона була в наморднику, і вереск вийшов смішним, дещо жалісливий.

— Їдьте без мене,— пожертвував я собою.

Павлик відразу погодився. Він любив керувати один.

— Швидше в машину! — наказав він Гоші, Олі і Борискові.

І тут виникла нова перешкода: Гоша не хотів їхати без Кубарика.

— У мене салон не для зоопарку, а для людей,— сказав водій і, вже втративши терпіння, додав:

—Або ви зараз же сідаєте, або я зажадаю плату за виклик і поїду!

— Тоді я теж не поїду,— заявив Гоша і виліз з машини.

Кубарик весело застрибав навколо нас, а в машину замість Гоші відразу шмигнув Вадик. Водій швидко перевірив, чи добре зачинені дверцята, і рушив. Я, Світланка, Гоша й Антон помахали їм услід.

— А назад вони теж машиною приїдуть? — запитав мене Антон.

Я не знав і тому відповів:

— Не думаю. Без лисиці можна доїхати і автобусом... Пішли до Степана Григоровича — книжку віддамо.

Ми побігли до нього. Степан Григорович зустрів нас привітно, а Арс завжди поводився так, як господар. Крім того, він страшенно зрадів, що ми прийшли з Кубариком. Ми почепили свої пальта і зайшли в кімнату, а собаки залишилися у передпокої.

— Зараз будемо пити чай з дивовижним медом,— сказав Степан Григорович, відкриваючи буфет.

Ми втупились у буфет, щоб швидше побачити дивовижний мед. Але великі руки Степана Григоровича закрили всю банку, і ми побачили її тільки на столі, коли Степан Григорович зняв з банки кришку.

— Чим цей мед дивовижний? — запитав я, розглядаючи звичайнісінький темно-коричневий мед.

— Він надійшов з Заполяр'я, з Баренцового моря,— відповів Степан Григорович.— У мене є друг, з яким я три роки воював в одній частині. Після війни він поїхав працювати в Мурманськ, а коли вийшов на пенсію, поїхав ще далі на Північ і взявся розводити там бджіл.

— Хіба на Півночі живуть бджоли? — здивувався я.

— Якщо є натуральний мед, отже, є і бджоли,— усміхнувся Степан Григорович, дістаючи з буфета чашки.— Мед за Полярним колом з'явився не так давно, років п'ятнадцять-двадцять тому. Тоді наші вчені завезли туди бджіл. Спочатку вони привезли всього кілька вуликів для досліду. Адже літо там зовсім коротке, і квіти, які необхідні бджолам, цвітуть усього один місяць. Але, як бачите, бджоли на Півночі пристосувалися.