Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 45

— Отже, твоєму покусаному братикові робити уколи необов'язково,— усміхнувся Степан Григорович.

Він радів з цього не менше ніж ми. З усіх дорослих, з якими я знайомий, ніхто, мабуть, так добре і уважно не ставився до дітей, як Степан Григорович. Ось недавно Степан Григорович показав Гоші, як розмонтувати колесо від старої інвалідної коляски. Гоша десь знайшов його і хотів розібрати. Тільки нічого не виходило. Це дуже складна штука — розмонтувати колесо. А Степан Григорович швидко зняв шину, камеру і роз'єднав диски. І поговорити з ним можна про що завгодно. Завжди щось цікаве розповість. Як тоді про тераріум, наприклад. А головне, він ставиться до нас з повагою, як до товаришів. Доведеться розповісти йому, в якому становищі ми перебуваємо. І чим швидше, тим краще. Адже завтра старша вожата вже до школи прийде. А ми, по-моєму, почали завойовувати в жовтенят авторитет. Я сказав про це Павликові, і він розвеселився:

— Звичайно, потроху завойовуємо. Помітив, як вони дивилися на нас, коли Світланка одержала довідку про здоров'я Буяна? Ото ж бо воно! Так що нема чого тягти. Розкажемо.

Падіння Маїса 

Неділя видалася теплою і сонячною. Ми навіть пожалкували, що не змогли поїхати за місто. Та коли повернулися до себе в двір і побачили там майже всіх наших підопічних зі своїми господарями, одразу забули про нездійснену поїздку.

Біля мешканців, що сиділи на лавах, лежала красуня Найда і злюка Дамка. Пойнтер Лоцман і двоє коротконогих щенят-боксерів, один з яких щойно перехворів на чумку, йшли асфальтованою доріжкою зі своїми хазяйками. А біля нашої вольєри поряд зі Степаном Григоровичем сидів Арс.

— Лише Кубарика не вистачає! — засміявся снайпер Вадик, і Гоша відразу побіг за ним.

Вискочивши через кілька хвилин зі свого під'їзду, Кубарик завищав від захоплення. Він ще ні разу не бачив стільки собак. Кубарик то дзявках на них, то підбігав, припадав на передні лапи, а потім підстрибував, намагаючись схопити за вухо. Собаки ставились до його витівок байдуже. Тільки Дамка несподівано завертіла хвостом і лизнула Кубарика в ніс. Оце так злюка!

Біля дверей одного з під'їздів з'явилася дошкільниця Тонечка. Вона несла дві маленькі клітки з жовтенькими пташками. Бориско поспішив допомогти Тонечці і взяв одну з кліток. Дівчинка відразу попередила його:

— Не тряси клітку. В Тошка голова закрутиться. І воду не розлий, клітку намочиш.

— А ти під ногами не метушись,— добродушно зауважив їй Бориско.— А то я впаду з кліткою.

— Покажи ж нам своїх щигликів,— сказав я Тонечці.

— Це не щиглики, а канарки,— поправила вона мене.— Он цей, Тошко — кенар, самець тобто. Мене звуть Тоня, а його — Тошко. Тато так придумав. Бо він його мені на день народження подарував... Ой! А котів тут нема? — озираючись, спохопилася Тонечка.— Мій Тошко дуже їх боїться. Бачите, він без хвоста. Це кіт вирвав.

— Ні, ні! Не хвилюйся,— поспішив її заспокоїти Бориско,— мене всі коти бояться. Ми їх сюди не підпускаємо.