Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 30

— Що ти вигадав! — замахав на мене руками Павлик.— Нащо нам це?

— Як нащо? — обурила мене недогадливість Павлика, і я почав докладно, як нетямущому учневі, розтлумачувати йому мій задум. 

— Уяви собі, що ти, Павло Хохолков, зовсім не Павло Хохолков, а учень п'ятого «В» Костя Колтипін. (Павлик теж добряче витягнувся за літо.) А я, Петро Мошкін,— ніякий не Петро Мошкін, а Яків Скобцов. Уявив?

Павлик кивнув головою і нетерпляче знизав плечима:

— Ну то й що?

— А тепер скажи: чи буде в цьому випадку вожата заперечувати, щоб ми займалися жовтенятами?

— Звичайно не буде,— сказав Павлик.— Адже вона сама цього хоче.

— Ось і виходить: якщо ми тимчасово назвемося цими хлопцями, вожата подумає, що Костя і Яша вже займаються з жовтенятами, і відчепиться від нас. А нам цього і треба. Без її нагадувань вони нізащо не підуть до жовтенят. Ти ж бачив, що їм цього не дуже і хочеться.

— Здорово придумав! — несподівано захопився моєю ідеєю Павлик, але тут же заявив: — Тільки з цього нічого не вийде. Це нездійсненно.

— Чому? — здивувався я.

— Тому що ми не можемо назватись Яшею і Костею. Жовтенята вже знають, що я — Павло, а ти — Петро.

— Хай це тебе не бентежить,— запевнив я Павлика.— Вони будуть у захваті від нашого перевтілення.

— Ти хочеш відкрити їм усе? — запитав Павлик.

— Аж ніяк! — замахав я перед носом Павлика пальцем.— Ми ще не настільки завоювали авторитет, щоб так вчинити.

— Тоді як же це ти зробиш? — поцікавився Павлик.

Я вже придумав, як це зробити, але розповісти Павликові — значить, почати непотрібне обговорення, яке напевне перейде в суперечку. Він же кожну мою ідею спочатку відкидає. Навіть зараз похвалив і відразу ж взявся заперечувати. І тому я сказав упевненим голосом:

— Придумаю! Ось побачиш, що придумаю. Ще є час.

Павлик допитливо подивився на мене і нагадав:

— Не забудь, що ми зустрічаємося з жовтенятами в нашому таємному штабі відразу після школи.

— Я знаю,— хитнув я головою, і ми розійшлися по домівках.

Та тільки-но ми прийшли в наш штаб, як Павлик запитав:

— Придумав, що сказати жовтенятам? Тоді давай обговоримо твій план. Я повинен бути в курсі.

На щастя, тільки я розкрив рот, як у дровітню вбігли Світланка з Антоном, а за ними вся зірочка, і Павлик сам зупинив мене. Він тільки запитав голосно:

— Зараз скажемо їм про нашу конспірацію чи наприкінці збору?

— Краще зараз,— запропонував я і, закривши щільніше двері, запитав жовтенят таємничий голосом: — Ви всі дивилися по телевізору «Сімнадцять миттєвостей весни»?

— Дивилися! — хором відповіли жовтенята.

— А «Щит і меч»? — запитав я так само таємниче.

«Щит і меч» дивилися не всі, але це вже не мало значення. І я продовжував:

— Коли наші радянські розвідники діють у ворожому тилу, вони обов'язково беруть собі інше ім'я, щоб їх не впізнали.

— А то їх зразу заберуть,— висловився Антон.

— Правильно,— вперше за весь час знайомства похвалив Антона Павлик.