Читать «Таємні шефи (повість). Шкільні історії (оповідання).» онлайн - страница 28

— Чому? — здивувався я.

— Сам же чув, що Арс тебе підозрює.

— Нічого, Арс мене ще швидше, ніж тебе, полюбить,— відповів я Павлику, але подумав з тривогою: «Невже я сам собі нашкодив?»

Добрий результат

Не знаю, як до Павлика, а до мене неприємності ніколи не приходять поодинці. Трапилася одна — чекай іншої. Тільки-но я прийшов уранці до школи, як Павлик каже:

— Ходімо до вчительської. Іраїда викликає.

— Чого? — запитав я.

— Сам хіба не знаєш,— пошепки сказав Павлик.

Звичайно, я його від хвилювання запитав, і так усе було зрозуміло. Вожата сказала вчительці, що в жовтенят будуть інші шефи. І вона хоче заборонити нам з ними зустрічатися.

— Про всяк випадок скажемо: гралися разом просто так, як мешканці одного будинку,— попередив Павлик.— Цього нам уже ніхто не може заборонити.

В учительській ми побачили Іраїду Кіндратівну, заплаканого Гошу і пахкаючу, мов маневровий паровоз, його маму. Вона відразу ж підвелася з дивана і, показуючи на нас, затрубила своїм гучним голосом:

— Оце вони! Вони! Вони підмовили.

Гоша заплакав ще голосніше. Я зразу здогадався, що він щось скоїв і, виправдовуючись перед матір'ю, вплутав в цю справу нас.

— Нащо ви це зробили? — запитала нас Іраїда Кіндратівна.

Я стенув плечима, бо не знав, про що нас запитують. Але не встиг я і рота розкрити, як Гошина мама сказала:

— Дитина втрачає апетит, зовсім відмовляється їсти. А тепер ще й захворіти може. Від щеняти бруд, блохи. Для чого воно нам?

— А в книжці «Рідна мова» написано, що собака — друг людини,— розмазуючи по обличчю сльози, протягнув Гоша,— я хочу друга.

— Заведи двоногого,— наказала йому мама.

— Двоногого? — переставши плакати, здивувався Гоша.— Хіба такі собаки бувають?

— Нащо ви веліли Гоші та іншим жовтенятам завести собі щенят? — запитала Іраїда Кіндратівна.

— Ми не веліли,— вирвалося в Павлика.

Я ледь-ледь не сказав те саме. Ми справді нічого не наказували. Тільки говорити так зараз — значить, засипати Гошу остаточно. А це не по-товариському.

— Гоша нас не зовсім правильно зрозумів,— почав я і розповів Іраїді Кіндратівні про наш «Синій хрест».

В кінці своєї розповіді я навмисне підкреслив, що жовтенята тут ні при чому.

— Це ми з Павликом помічники «Синього хреста»,— сказав я.— А Гоша просто, як наш сусід, дізнався про це і теж захотів доглядати тварин і птахів, які є в мешканців нашого будинку.

— Хіба це погано? — запитав Павлик Іраїду Кіндратівну.

А я, щоб не продовжувати розмову на цю тему, сказав Гошиній мамі:

— Про щеня не хвилюйтеся. Ми можемо віддати його кому-небудь хоч сьогодні. У нас є багато бажаючих.

— Ні, навіщо ж! — раптом заперечила Гошина мама.— Якщо ваш «Синій хрест» буде про нього піклуватися, нехай щеня залишається. Але з умовою,— сказала вона вже звеселілому Гоші,— коли він буде їсти, ти теж з ним під'їси.

Гоша поспішно захитав головою і для більшої переконливості заявив:

— Я і зараз їсти хочу.

«Ні, все-таки Гоша ненажера,— подумав я.— Перед школою їв, і знову... А всього ж півгодини минуло». І я тихо сказав Гоші: