Читать «АМтм» онлайн - страница 116

копрофобія, страх тілесних виділень — трудотерапія в громадських вбиральнях міста Джанкой;

пеккатофобія, страх гріха на сексуальному тлі — копуляція на захристі винниківського костелу з благословення отця декана;

фалофобія, страх ерегованого пеніса (фалоса) — бананово-ковбасна дієта з поступовим введенням міньєту по четвергах;

сперматофобія, страх сперми — рисовий відвар, крохмаль, холодець, пуголовки;

травматофобія, страх зґвалтування — пояс цноти, бандаж, корок в дупі, протигаз.

Закінчивши читати цю бридню, Мох пустив в ефір імпровізацію Джона Зорна, відставив мікрофон і повернувся до мене:

— Заходь, братику, радий бачити. Готовий?

— До чого?

— Ну як, до виступу, ми ж добазарювалися.

— Якого виступу?

— Та якого хочеш, все рівно вже всі сплять.

— Я ще не мився.

— Нічого, я не це саме, не як його, не копрофаг і не гімнофоб.

— А про що хоч пиздіти?

— Та пизди, шо хочеш. Але сам. Бо в мене після цеї читанки вже язик болить і сушняк конкретний. Давай, давай, сідай отут, тримай навушники, мікрофон ближче до себе, зараз ця бодяга кінчиться, тридцять секунд залишилося, і починай, я тобі махну.

Мох махнув, я прокашлявся і, не маючи в голові жодної думки, почав, затинаючись від хвилювання:

— Увага! Увага! В ефірі р-р-радіо ґа-Ґаґа… Працюють усі р-р-радіостанції… Передаємо м-м-міжреґіональне повідомлення…

#9: відчиняючи дев'яті врата, я вже був готовий до несподіванок — за дверима чулося неголосне, але виразне шурхотіння, смугою світла, що пробивалося в щілину, сновигали діагональні тіні. Посеред тісної клаустрофобічної кімнати//кімнатки//кімнаточки, яка скидалася на осердя кубик-рубика, — довелося лягти на підлогу й дивитися одним оком — самим лише зусиллям мого постійного безволля втримувалося в координатному нулі шестигранне ніщо, яке нічим не виділялося від тісного довколишнього простору.

Не скажу, ніби це було перше бачене мною ніщо, але отсе виглядало найобридливішим, найнесприйнятнішим, найнестерпнішим.

До того ж мені було б у ньому надто тісно.

#10: …вивели на внутрішнє подвір'я, де саме йшла якась театральна вистава. Я залишився накоротко не так, щоб подивитися, як відпочити — втома давалася взнаки. Однак відпочити не вдалося — спектакль виявився галімим постмодерністським варивом. Пережована не одним поколінням режисерів драма принца-невротика подавалася тут у так передроченому вигляді, що вже на другій хвилині шляк мене почав трафляти. Обов'язкова трафаретна інтертекстуальність призвела до того, що на перший план вийшла пара блазнів-єлизаветинців, яких в оригіналі автор запросив, аби лише розрадити головного героя. Вони виголошували сумнівні й претензійні монологи і постійно грали в орлянку монеткою, яку ще в дитинстві відібрали в нещасного принца. Тексти сиквелу і першоджерела були поплутані й перебрехані, лексика неоковирно звульгаризована, манера гри вражала концептуальною штучністю, а орендовані з музею автентичні костюми лише підживлювали мою нехіть.

Я вже збирався було йти, коли на подіум вивели малюків (ретроспектива дитинства персонажів), і я, не витримавши, вискочив на сцену: