Читать «АМтм» онлайн - страница 117

— Діти на сцені?! — вигукнув обурено. — Чи ж ви, нездари соромітні, суки позорниє і сраниє уроди, забули підставову заповідь чесних митців? Жодних дітей, звірят і комах? Чи вже зовсім втрачено розум, честь і совість нашої епохи? Чи мало вам усіх цих підліткових театрів? Цілі зграї неопереного прищавого хижацтва, що подібно грифам кружляють над полем битви життя… — Від хвилювання я починав заговорюватися, упав навколішки, підповз до авансцени й бризкав слиною на перші ряди, — жовтороті гівнюки роздираються голосніше за справжніх акторів, а дурна публіка впадає в екстаз… А ті лише й уміють, що приколюватися над усіма й усім… Без сенсу і без смаку… безвідповідально й несмачно… убого й інфантильно… й неграмотно до того ж… А спробуй-но виступити проти, спобуй-но лише висловити своє обурення вголос, як банди критиків-педофілів змішають тебе з брудом і лайном і піднімуть такий сморід… Аби ви мали хоч крихту… ні, не совісті… досвіду… звичайного людського досвіду… ви би зрозуміли… більшість починань закінчується смертю… я говорю про  д о с в і д… а не про  н а в и ч к и… ваш досвід, братове митці… і я кажу про смерть… такого досвіду ви не маєте… це неможливо зіграти чи зімітувати… ви вмираєте тисячами випадкових і вигаданих смертей, але… в них немає правди… немає сили, що витісняє життя… тому, що навіть умираючи, ви знаєте, що повернетеся… хіба що сині і запухлі після перепою, але живі… хіба що осиротілі в еміграції, але живі… хіба що виснажені безперервними інтерв'ю і конференціями, але живі… хіба що розжирілі від стипендій і подачок, але живі… а можливо, виснажені курінням і недоїданням, але все ж… живі… замучені хворобами і злиднями… живі… забуті і безславні… живі… зраджені, скалічені… живі… у передсмертних корчах… живі… прибираєте нове псевдо й повертаєтеся… ніби ніде нічого… ніби тихо, ша… ніби так і повинно… а після смерті ніхто не повертається… ніхто не повертається після смерті… там немає жодних оплесків, нагород і слави… лише тиша… і якісь прілі речі… це… смерть…

Знесилений, я впав під світло рампи і вже провалюючись у сон, крізь поволоку забуття почув, як увесь театр зірвався на ноги, і шквал овацій… валом… повільно… поповзла… завіса…

#11: …коли я прочиняв ці двері, а піддавалися вони напрочуд легко, підозрюю навіть, що вистачило б рипіння кроків, протягу чи слова, втім вони зволікали, дочікувалися останнього, аж поки я не торкнувся клямки, от тут-то вони й розчахнулись із перебільшеною радістю — так розчахуються обійми якогось однокласника, який тебе ніколи особливо не любив, а тільки насміхався та збивав на землю шапку (соромітну, сплетену мамою шапку, з якимось нереальним ковтасиком — предмет страждань і комплексів), та підкладав у кишені здохлих щурів, та підстерігав у туалеті, аби забризкати, раптово обернувшись, сечею, а тут він раптом лізе цілуватися і дивується твоїм байдужості й погано прихованій огиді, бо для нього ваше дитинство — це втрачений рай безкарності й садизму, і він навіть не підозрює, що пекло цього дитинства дотепер складає основу космогонії твоїх снів, — так розчахнулися й одинадцяті двері, і мене збило потоком піску, збило й засипало з головою, я по-комашиному запрацював руками й ногами, згадуючи багаторічні навики плавання, та вони були до нічого в цій сипкій стихії, що в ній усі навики були ні до чого, а повітря хоч і не бракувало, та скористатися ним не вдавалося, воду принаймні можна випивати потроху, але що ти зробиш із піском, його навіть їсти важко, хоча він і лізе в рота, і в носа, і взагалі всюди, куди може, а може він будь-куди, от і залишається втрачати свідомість під його рухливою масою, усвідомлюючи, що всі ці побрехеньки про жахіття смерті у вогні чи у ванні, в шпиталі чи на шпалах, у петлі чи під мечем — жалюгідні, позбавлені й натяку на фантазію вигадки, нахабне фентезі, астрологічний анекдот, а тут осьо прийшло воно, жахне, страшне, непереборне і просте, як this is the question.