Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.3» онлайн - страница 8

Обговорюючи процес заселення Підляшшя, Яблоновський стверджує:

«Найпершим осередком цієї (руської) колонізації стає від початку XII століття (1132 р.) містечко Дрогічин на Бузі, після успішного переходу руських князів через Нурець у середині XIII століття вперед виходить Бельськ (1251 р.). Головна течія переселенців на Північному Підляшші рухалась від безпосередніх сусідів — з брестської території, підсилена переважно вихідцями з Полісся, чий княжий рід володів усім Поліссям довгі роки (1087–1157). У середині XIII століття нижньопідляське Прибужжя було вже досить заселеним, а Дрогічин являв собою чимале місто, якщо Данило Романович міг у ньому (1253 р.) коронуватись на «руського короля». (…) За його часів Русь, витискаючи яцьвегів усе далі, перейшла Нарву і дійшла аж до Бебжа, де взяла в облогу навіть Райгород. (…) Тут мова йде про простори Підляшшя саме до річки Нарви, щонайдалі до її притоки Супрасль, бо за річкою Супрасль аж до прусського кордону і троцької «Запущі», якщо десь між мазурами і зникаючими там литовцями і траплялись руські поселення, то вони належали до білоруського крила, а не південного» (с. 183).

Коротко кажучи, кордоном української колонізації стала річка Нарва.

Яблоновський твердить, що найперша мазовецька колонізація, тобто польська, могла розпочатися вже з середини XIII століття (с. 177) на лівому боці Бугу, в місцях, на яких з часом з'явилися Монкободи (сьогоднішні Мокободи?), Венгрів, Соколів, Косів. Це припущення автора відрізняється від архівних джерел, де найперші згадки про мазовецькі поселення з'являються лише у другій половині XIV століття.

Може, автор помилявся, вважаючи, що під боком мазовецьких поселень знаходилася столиця Галицько-Волинського князівства — фортеця Холм, будівник якої князь Данило був видатним володарем. Як писав Микола Костомаров, майже вся Україна, увесь край, заселений українськими племенами, перебував під його владою. Саме в середині XIII століття його коронували у Дрогічині, а його син Шварно, зять литовського володаря Мендога, у цей самий час став володарем Новогрудка, Слоніма, Волковиська та інших міст. Можливі кандидати у польські колоністи не могли у цей час поселятись на території сусідньої держави, незважаючи на те, що тоді не знали колючого дроту і розораної смуги землі на кордоні. Доказом цього є згадуваний Яблоновським казус Лєшка Малопольського і Конрада Мазовецького. Після смерті Данила (1264) князівство ще існувало, поки остаточно не занепало у середині XIV століття. Лише тоді хвиля польського осадництва могла майже безперешкодно рушити на територію українського Підляшшя. Підкреслюємо «майже», бо Підляшшя перебувало під правлінням Литви — за винятком короткотривалого панування мазовецьких князів у 1391–1392 і 1440–1443 роках. Лише Любельська унія в 1569 році приєднала Підляське воєводство до Польщі.