Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.3» онлайн - страница 7

Назва ПІДЛЯССЯ (PODLASIE) як похідна поняття країни, «що розташована під лісами», є зовсім неправильною. Вона виникла під впливом вимови мазурів, діалект яких не знає звуку «ш» і заміняє його на «сь», як «вишня» на «висьня» і т. п. Тому правильніше називати країну ПІДЛЯПІПІЯ як країну, що лежить «ПІД ЛЯХАМИ», у поляків розташована (ПІДЛЯХІЯ). А якщо так, то ця назва не польська; а оскільки слов'янська, а не литовська, то може бути тільки руською (с. 1).

Далі він доводить, що назва не могла прийти з Червенської Русі, яка сама розташовувалась на краю землі ляхів, тільки з близького сходу, з Поліської Русі, пінсько-туровського краю. Варто додати, що версія польського дослідника також підтверджує українську назву цієї території ПІДЛЯПІПІЯ, бо у випадку походження від українського слова ліс (польське ляс) похідним став би термін ПІДЛІССЯ.

Дослідник зазначає, що назву ПОДЛЯШЕ, ПОДЛЯСЄ застосовано до цілого простору пущ, зайнятих на зорі нашої історії напасником Ясьвєжем, але звідти її також поступово, але наполегливо зі всіх боків — Мазовша, Малопольщі, а головним чином з боку як турово-пінської, так і червенсько-волинської Русі — витісняли. Цей простір утворювали басейни річок: передовсім середня течія Бугу з його притоками Кжна і Лівець з одного боку, і Муховець та Нурець з другого, а далі верхів'я Нарви з Бебжом і Супраслею. А оскільки Лешек Малопольський і Конрад Мазовецький не мали достатньої сили, то їх витіснив Данило, завдяки чому дрогічинсько-бельська область під кінець цього ж [XIII] століття досягла у Райгороді прусського кордону [!](с. 4). Лише близько 1320 року Підляшшя зайняли литовці.

Перебуваючи у полоні тверджень своїх попередників, помилявся Яблоновський, коли говорив про первинне заселення Підляшшя яцьвінгами. Представник молодого покоління істориків і на додаток родовитий підлясяк Єжи Гаврилюк пише про це: «Довгіроки поширювалась, у тому числі в прац, ях з науковими амбіціями, легенда про заселення Побужжя яцьвінгами. Батьком цієї легенди став Ян Длугоги, який у своїх «Щорічниках…» назвав Дрогічин столицею цього племені. Цю інформацію повторили Марцін Кромер, Мацей Стрийковський та інші тодішні письменники історичної тематики і навіть деякі історики-аматори XIX і XX століть. Насправді це споріднене з литовцями і пруссаками плем'я проживало на північ від Бебжи, на Сувальському приозер'ї. Між Бебжою і Нарвою простягалася лісиста територія прикордонних пустирів, які охоронялися руськими (Сураж, Бельськ, Волковиськ, Гродно) і мазовецькими (Візна, Свенцьк) містами».

Показово, що навіть у сучасній енциклопедії ПВН (Т. 3. — 1964. — С. 146) знайдемо інформацію, що Дрогічин виник приблизно у 1060 році як столиця яцьвегів. Це мало переконувати читача, що на той час не могло бути мови про руських осадників. А тим часом, як пише Є.Гаврилюк, посилаючись на описи М. Міськевичової, археологічні дослідження останніх десятиліть підтверджують, що вже у VI столітті на Побужжі існувало 12, а в VII і VIII століттях 16 місць поселень дулібів (їх пізніше називали волинянами), які переселилися сюди під тиском аварів. Вони розташувались, головним чином, на північному боці Бугу, де пізніше виросли більші міста Дрогічин, Брянськ, Мельник, Бельськ. У процесі формування руської і польської державності Побужжя стало адміністративно-політичною одиницею Брестської землі і тим самим Київської Русі. І коли у X–XII століттях внутрішня боротьба за владу перемежовувалась набігами кочівників, підляські бори ставали омріяним сховищем для втікачів зі сходу.