Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.3» онлайн - страница 21

Через двадцять років (1993) була опублікована докторська робота Р. Тожецького: «Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на території II Речі Посполитої». Це ніби книга іншого автора. Тут вже нема звинувачень українських націоналістів у тому, що вони хотіли збудувати власну державу. Автор ніби хоче представити дійсність делікатно, щоб нікого не образити. І так різанину поляків на Волині він називає братовбивчою боротьбою, а різанину українців на Любельщині тільки подіями. Також він показує роль польського націоналізму в загостренні відносин і стверджує, що «від вересня 1939 року не було шансів на польсько-українське порозуміння, бо у міжвоєнні роки багато було зроблено, щоб взаємні стосунки стали неприязними або ворожими» (с. 200). Якщо навіть з польського боку були спроби проведення розмов з українцями, то вони були знівечені ендеками, хадеками та іншими течіями польського націоналізму, заборонами уряду в Лондоні, «який не допускав до предметних розмов польську сторону через злу волю частини польського суспільства у Східній Галичині, яке не хотіло йти на жодні поступки» (с. 274).

«Рішення про відкриту боротьбу з окупантами української землі, — читаємо на с. 258–259, — прийнято 17–21.03.1943 р. на III конференції ОУН(р); «відкриту» не означає спрямовану на фізичне знищення (…). Також у березні-квітні почалася братовбивча боротьба на південному Поліссі. (…) Ставлення поляків до поліщуків, значною мірою українців, було у цей час ворожим. Польське населення більш нетерпляче очікувало повернення радянської влади, ніж на Волині. (…) Урядах радянських партизан опинилося приблизно 5 тисяч поляків. Це була вода на млин української націоналістичної пропаганди, яка так само старанно (!) використовувала скандальну поведінку частини польського суспільства на Волині. (…) Адміністрація на Поліссі, як х на Волині, була значною мірою польською. Польська доповідь виділяла тут три групи людей: «одні не переймаються», діють не на користь окупанта і стараються допомагати місцевому населенню; інші поляки «від усієї душі ненавидять» українців, білорусів і взагалі все місцеве селянське населення; ці дотримуються і самовіддано виконують розпорядження окупанта, спрямовані проти інтересів місцевого населення; (…) у деяких випадках вони гірші від німців. Третя група поляків — це найбільш «відсталий або несвідомий елемент, співпрацюють з гестапо як донощики. Гітлерівці втягують до такої роботи навіть молодь».

«Ця похмура картина показує людей, поведінка яких, спрямована проти інтересів місцевих мешканців, додавала полякам ворогів. (…) У доповіді Б С (Бюро Східного представництва Лондонського уряду)… говорилось, що у Кобрині гДрогічині, головних місцях розташування батальйонів шуцманів, поліцейсько-військових формувань, командирами і офіцерами були молодші офіцери ВП. (…)Вони навіть офіційно користувались польською мовою» (с. 260).

Це тільки деякі фрагменти книги, які показують причини польської трагедії на Західній Україні. Жоден з польських істориків не наважився поки що опублікувати інформацію такого роду.