Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.3» онлайн - страница 23

Надбужжя під час окупації

Як ми писали у І томі (с. 87), серед усіх українських земель, інкорпорованих II Річчю Посполитою, найбільший полонізаційний терор влада застосувала на надбузьких землях — Підляшші й Холмщині. Тут не тільки не було жодної української школи, більшість церков було зруйновано або перетворено у костели, знищено культурні інституції («Рідна Хата»), кооперацію, пресу. Українське суспільство, особливо православне духовенство, зазнало гострого поліцейського втручання. За наказом адміністративних органів польська мова запроваджувалася до церковних проповідей і навчання релігії. Безпосередньо перед вересневою катастрофою «Кракуси» — озброєні боївки брали участь у руйнуванні храмів, нападали на українські доми і нищили майно «небажаного елементу». Тож не дивно, що трагічний вересень 1939 року українці зустріли не із співчуттям до сусідів, але з надією, що найгірші часи минули.

Тому вони відразу взялися за лікування ран. Утворено було Український допомоговий комітет (УДК), який допомагав утікачам з-за Бугу і випущеним з польських карних установ політичним в'язням, мобілізував населення до громадської роботи і захищав його інтереси перед владою. Відновлено було товариство «Рідна Хата» і місцеві кооперативи, до початку 1940 року відновлено 40 православних церков, а в травні 1940— собор у Холмі. Створено мережу українського шкільництва, працевлаштовано на посадах учителів молоду інтелігенцію, яка втекла від радянської окупації. У Холмі відкрито українську гімназію. Завдяки визволеній енергії національне українське життя почало розвиватись у такому темпі, якого ніхто не бачив до того часу. Але дуже швидко цей розвиток був загальмований, а доробок знищений.

У початковий період війни до німецької неволі потрапило приблизно 4 мільйони радянських солдатів, з яких понад півмільйона було зібрано в таборах на Підляшші і Холмщині. Полонені, розміщені під чистим небом і оточені колючим дротом, були приречені на знищення. Умови у таборах були настільки жахливими, що траплялися випадки людоїдства, зрештою вибухнули епідемії. Утікачі з-за дроту рознесли тиф по всій Генеральній Губернії. Восени 1941 року німецькі військові власті видали наказ очистити території від утікачів, що ховалися в лісах. Виконання наказу доручалося відділам ШУПО — поліції, яка перебувала під керівництвом цивільної влади. Щоб утворити силу, здатну протидіяти поліцейським акціям, утікачі були змушені об'єднуватись у більші партизанські підрозділи, здобувати зброю, нападаючи на німців, грабувати продукти у селах. Незабаром на чолі цих підрозділів стали відважні офіцери Червоної армії, які на парашутах були закинуті у німецький тил.

Так над Бугом постали загони радянських партизанів. Від 1941 року поряд з ними виростали польські партизанські групи. Цьому сприяло те, що німці, досконально вишколені стосовно дій регулярної армії, не мали поняття про партизанську боротьбу, на початку вони панічно боялися лісу. І не дивно: під кінець 1942 року тільки у Гвардії Людової на цих теренах було щонайменше 12 (з 31 в усій країні) партизанських груп.