Читать «Історія польсько-українських конфліктів т.3» онлайн - страница 19

Чому це явище спостерігалося тільки в діях однієї сторони? Звідки брався садизм у людей, які вбили в одному селі 65 дітей (док. 60), які вкидали гранати до шпиталю (док. 84), які посадили дівчину на розжарене вугілля за те, що має брата в УПА (док. 75)?

Головну причину дегенерації суспільства треба шукати в облуді, у фальшуванні історії, у безперервній пропаганді, що все довкола є польським, що навіть самі українці є зросійщеними поляками. Імперіалістична політика прямо змушувала до брехні — бо треба було ж чимось, наприклад, обґрунтувати війну з західноукраїнською державою за панування на Східній Галичині. А те вело до курйозних тверджень: якщо поляки повставали проти загарбника, то це був шляхетний чин, якщо українці — то це був злочин.

Чи на цьому фальшуванні могло виховатися здорове суспільство? Чи діти фірманів, які допомагали батькам грабувати скарб вигнанців, могли вирости порядними громадянами? Чи варто дивуватися, що це суспільство, пронизане ненавистю до чужоплемінників, пхає палаючі жарини під їхні храми? Бо, напевно, не випадково протягом кількох останніх років спалено церкви у Клениках, Чижах, Ячні, Крушинянах, пішла з димом церква XVIII століття у Грабарці, горіли церкви у Нарві, у Кракові, каплиця у Криночці біля Гайнувки. Новозбудовану церкву святого Духа у Білостоці двічі підпалювали. А скільки їх згоріло на всьому Закерзонні? Чи це не є типовими прикладами дегенерації суспільства? І це на території, де не було польсько-української боротьби. Не кажемо вже про обкрадання храмів, як, наприклад, крадіжка двох найцінніших ікон з православного монастиря в Яблучній.

Ці «випадки» не можна назвати інакше як спробою вбити дух народу.

Післявоєнна література стала кузнею антиукраїнських інсинуацій, у якій сотні молотів кували постать українського різуна. Це був всюдисущий вбивця. Його бачили у погромах війська і цивільних у 1939 році, у придушенні Варшавського повстання, у пацифікації поляків на Закерзонні, у співпраці з німцями, у вбивствах львівських професорів і т. д. Йому приписувались усі найвигадливіші риси жорстокості, які тільки можна уявити. Як твердить М.Фіалка, «обряд» убивств поєднувався звичайно з благословенням капелана і освяченням знарядь убивства — сокир, кіс, вил, ломів і зброї, (…) живих людей вкидали до колодязів, ставків і річок, насаджували на палі, відрізали частини тіла — ноги, руки, голови, жінкам відрізали груди. Ще живим жертвам розпорювали животи, залишаючи тіла на поїдання мухам і хробакам. Дітей проколювали вилами, насаджували на палі або штахети огорожі. Тіла розрізували пилками для дерева, виколювали очі, відрізали язики і вуха. Від тіла відривали голови, руки і ноги прив'язували ланцюгами до коней. Більші села і поселення спочатку завойовували зі зброєю в руках, а після оволодіння вбивали мешканців сокирами, косами, вилами, ножами, багнетами. Вбивали віруючих у костелах (…) і своїх побратимів, які не хотіли брати участі у вбивствах поляків…». Шкода тільки, що в описах ніхто не посилається на конкретні випадки, не називає прізвищ.