Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 68

Модерністи у відповідь могли б аргументувати, що коли навіть в деяких випадках нація здається старшою за (свій) націоналізм, більшість націй породжені націоналізмом і потребують пізнавальної моделі нації, пропонованої націоналістичною ідеологією, разом із активізацією націоналістичного ідеалу самовизначення. Крім того, сучасні або «справжні» нації вирізняються піднесенням ролі громадянства: стали масовим явищем нації в яких, згідно з націоналістичною ідеологією, кожний член нації ipso facto (на підставі самого факту) є громадянином. І тільки за сучасності громадянство стало широкодоступним.

Всупереч цьому, Гастінґс вказує на «націоналізм» середньовічних націй. Хоч у них і не було теорії націоналізму, ті нації показали власний справжній і дієвий націоналізм, особливо в часи загроз і конфліктів. З погляду Гастінґса, націоналізм насправді є партикулярним рухом. Саме це є джерелом його сили, а не якась загальна теорія самовизначення. Цілком можливо, що починаючи з 1800 p., багато націй започаткувались і сформувались націоналізмом (його ідеологією). Але ще раніше, до цього, був інший шлях: нації в часи загрози породжували власні націоналістичні рухи і були такими ж «самовизначеними», як і нації другого різновиду, що з’явилися після 1789 р.

Доновітні нації?

На думку Гастінґса, модернізм показує тільки одну половину історії націоналізму; іншою половиною до 1789 р. знехтувано.

Неопереніалістська історія Гастінґса вибіркова, але вона різко відкидає взаємозв’язок між націями, націоналізмом і сучасністю, на чому наполягає Гобсбаум та інші модерністи, показуючи ідентичність і неперервність певних націй від їхніх доновітніх витоків до сучасних проявів. Гастінґс відібрав переважно країни Західної Європи і особливо Британію: спочатку він розглядає Англію, далі Шотландію, Ірландію і Вельс; потім Францію, Голландію, Швейцарію, Швецію, Німеччину та Іспанію. Це вельми в традиціях Г’ю Сетон-Вотсона, котрий відрізняв «старі, безперервні» нації від недавно створених націй, головно в Східній Європі й Азії після 1800 p.: «Старими націями Європи 1789 р. були Англія, Шотландія, Франція, Голландія, Кастилія та Португалія на заході; Данія та Швеція на півночі; Угорщина, Польща й Росія на сході» (Seton-Watson, 1977: 7).

У цих випадках нації виникли спонтанно, тобто не з волі націоналістичної чи іншої еліти. Такі нації не планувались і не конструювались (за висловом Гастінґса) згідно з націоналістичною теорією. Проте вони були націями і, до того ж, «націоналістичними».

Загалом, у своїй версії неперервного переніалізму Гастінґс розрізняє «три великі стадії розвитку» європейських національних ідентичностей. Залежно від регіону, перша стадія тривала від V по XV ст., «коли існувала велика кількість локальних етнічних належностей, багато з яких були вельми нестабільними». Здебільшого то були етнічні належності з усною традицією; але в деяких випадках розмовна мова активно записувалась і народна література почала встановлювати межі нових націй. До XV ст. (тобто до настання другої стадії), завдяки розвитку літератури та великих держав, зменшилась строкатість і мінливість етнічної карти і