Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 56

«попри значну різницю між доновітнім і сучасним суспільствами, освячений часом культурний асортимент (міти, символи й пам’ять), «донесений» до сучасної доби впливовими інституціями (держава, армія, церква), відроджений та реконструйований, адже населення час від часу зіштовхується з подібними проблемами за фізичного й символічного виживання» (Hutchinson, 2000: 661).

Звернімося ще раз до модернізму Бруйлі з відтінками ретроспективного націоналізму й історичного скептицизму vis-a-vis (щодо) постійності культурних елементів ідентичності з доновітніх періодів і аж до сучасної доби. На його думку: «Проблема ідентичності, яка постала поза інституціями, надто тими, що здатні об’єднувати людей попри чималі соціальні й географічні обшири, полягає в тому, що вона неодмінно фраґментована, уривчаста й невиразна» (Breuilly, 1996b: 151).

Єдині доновітні інституції, які б могли стати носіями етнічної ідентичності, держави та церкви або становлять загрозу для національних ідентичностей, або вже стали всесвітніми. Тому:

«Доновітня етнічна ідентичність має незначні здобутки на шляху інституційного втілення поза межами локального рівня. Майже всі головні інституції, які створюють, оберігають і передають у спадок ознаки національної ідентичності, що узгоджуються з їхніми потребами, є сучасними: парламенти, популярна література, суди, школи, ринок праці тощо… Національна ідентичність є надзвичайно сучасним явищем і будь-який практичний підхід до нього має зважати на все вищезазначене» (там же: 154).

Однак це надто невиразне й обмежене бачення ролі інституцій, культури та етнічної належності у виникненні націоналізму. Адже в доновітніх суспільствах можна помітити чимало «інституцій». Навіть якщо й не такі змістовні, як нині, все ж вони правили за «передавача» етнічної ідентичності й культури ширшим масам населення. Окрім того, деякі інституції були значно змістовнішими (не всі ж були фраґментовані й невиразні): мовні норми, обряди й свята, товарообмін і ярмарки, армія та «батьківський край» — усе це, помалу-малу, упродовж багатьох поколінь давало змогу вселяти почуття спільної етнічної належності й наснажило багатьох за сучасної доби. Тому наголошую, немає необхідності ані відділяти «культуру» й «ідентичність» від доновітніх інституцій, ані безпідставно вважати, ніби їм годі правити за підґрунтя наступним націям.

Тлумачення та нова інтерпретація

На закінчення розділу я хочу розглянути проблему, яка випливає з попередніх, — якою мірою нації створено націоналістичною інтелігенцією de novo (наново) та відновлено з наявних культурних «матеріалів» та етнічних почувань.

Це складна й багатогранна тема. Ідея про те, що нація є «соціально створена», коли ми не хочемо, щоб вона стала банальністю, має означати щось більше, ніж просте неприйняття примордіалізму чи переніалізму, що вже стало звичним для всіх форм модернізму. Головне, надати ваги соціотехніці й технічним новаціям, створенню культурних пам’яток і текстів, користувати з майстерності й винахідливості для створення нових форм. Така «крайня» форма соціального конструктивізму перевершила Ґелнера, оскільки припускає, що через штучне створення, нація, як і пам’ятки матеріальної й писемної культури, може зникнути, а їхні уявлення та оповіді можуть зупинитись.