Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 18

Фактично, на таку критику існує дві відповіді. За першої, націоналізм як ідеологія — або, куди краще, система вірувань — концептуально глибша, ніж це уявляють собі критики, навіть якщо й не відповідає іншим «панівним» політичним ідеологіям за філософською послідовністю. За другої, націоналізм можна вважати не тільки системою вірувань, а й формою культури та різновидом релігії; саме це й робить його цілком відмінним від інших «панівних» політичних ідеологій, а тому значною мірою й несприйнятливим до ідеологічної критики інтересів і доктрин націоналізму.

Зупинімось на мить, щоб змалювати націоналізм як ідеологію. Як ми зазначили в попередньому розділі, три основні ідеали виникли з центральної доктрини, вони ж і надихають ідеологічний рух націоналізму. Отже, основні ідеали — це національна автономія, національна єдність і національна ідентичність. Так чи інакше, конкретніші завдання націоналізму, як наприклад, ідеологічний рух, — різновиди цих трьох ідеалів, ось чому вони виступають у запропонованому мною раніше робочому означенні націоналізму: ідеологічний рух, який прагне здобути й зберегти автономію, єдність та ідентичність населення, представники якого вважають, що становлять реальну або потенційну «націю». Розгляньмо ці три ідеали націоналізму детальніше.

Центральна доктрина стверджує, що кожній нації необхідне повне самовираження й автономія. Націоналістичний ідеал автономії має безліч аспектів. У загальному розумінні автономія означає, до чого схиляє й етимологія, саморегулювання, наявність своїх власних внутрішніх законів і ритмів, а також зважання тільки на свій особистий внутрішній голос, позбавлений бодай якогось зовнішнього тиску. Це призводить до розвиненої німецькими інтелектуалами-романтиками на початку XIX ст. ідеї самовизначення та відшукування автономного колективного «Я», щоб втілити в життя свою колективну волю й індивідуальність і самим відповідати за власні колективні завдання та діяльність. Але автономія може означати ще й політичну свободу та колективне самоврядування «населення», тобто стати наслідком національного самовизначення колективної волі та боротьби за національне самоврядування. Таке національне самоврядування буває або повне, на зразок суверенної територіальної держави, або часткове, на кшталт місцевого чи федерального самоврядування. Мало того, Макс Вебер доводив, що нації зазвичай потребують своїх власних держав: «Нація — це спільність чуттів, які б адекватно проявлялися у власній державі; отже, нація — це спільнота, яка зазвичай тяжіє до утворення своєї власної держави» (Weber, 1948).

Проте багато націоналістичних рухів мусило задовольнитися малим, а деякі, як от каталонський рух в Іспанії, здається, не прагнуть нічого понад часткову автономію. Часткова автономія сама визначає види та ступені власної автономії, зокрема релігійного та культурного самоврядування, юридичної автономії, економічної автаркії та державної «автономії», тобто внутрішнього самоврядування в межах держави, яка відповідає за питання зовнішньої політики та безпеки. З цього випливає, що національну автономію слід відрізняти від державного суверенітету, з яким автономію нерідко плутають, особливо за нинішніх дискусій стосовно втрати національного суверенітету державами Європейської федерації; і те, що автономні держави можуть суміщатися з деякими різновидами федерації.