Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 19

Автономію нерідко пов’язують з ідеєю колективної єдності. Уперше таку ідею було чітко визначено в якобінських ідеалах la République, une et indivisible. Це привело до ліквідації звичаїв та кордонів, а ще регіональних інституцій і культур за часів Французької революції. Створюючи централізовану економічну й політичну територію, а також єдину національну культуру, патріоти сподівалися надихнути все населення Франції палким бажанням відродити французьку республіканську націю. Але територіальне об’єднання було спрямоване не тільки проти внутрішніх незгод, а й проти зовнішніх ворогів, поза «природними кордонами» Франції. Інші, пізніші європейські нації, як от Італія, Греція та Німеччина, також зосередилися на питанні кордонів і етнічного походження. Але їхній націоналістичний рушій єдності сприяв іредентистським рухам «визволення» етнічної родини й заселюваних нею «історичних» земель, якщо, звичайно, родина була відокремлена від національної батьківщини династичними або феодальними революціями. Повернення етнічної родини до лона нації відбувалося часом мирним шляхом, а якщо було необхідно, то й силою (див. Kohn, 1967; Horowitz, 1992).

Територіальна єдність була тільки першим кроком до якнайважливішого виду соціального й культурного об’єднання представників нації. Таку єдність не слід плутати з однорідністю. Всупереч дослідженням сучасних науковців, націоналістичний ідеал єдності домагається не якоїсь «об’єктивної» культурної однорідності, а соціального й культурного об’єднання родин, а також особистих прагнень та почувань. Націоналіст не вимагає, щоб окремі представники були схожі, а лише відчували повну солідарність, а тому й діяли в злагоді за розв’язання національно важливих питань. Отже, тоді як декілька, переважно німецьких філософів та істориків-романтиків, як от Фіхте й Мюллер, прагнуло поглинення особистої волі спільнотою національної держави, більшість націоналістів намагалося об’єднати особисті прагнення через почуття любові й братерства, і тільки in extremis (у крайньому разі) підпорядкувати їх національній волі.

Третій ідеал національної ідентичності, мабуть, найважчий для розуміння. Загалом, поняття ідентичності виражає незмінність цілі впродовж якогось часу, сталість конкретної структури протягом обмеженого періоду; до того ж поняття має стосунок і до культурних ідентичностей. Адже ідеал національної ідентичності вирізняється своїм зацікавленням колективним характером і його культурно-історичним підґрунтям. Руссо мав на увазі основну ознаку національної ідентичності, коли писав: «Перше правило, якого треба дотримуватись, — це правило національного характеру: кожний народ має або повинен мати характер; якщо ж в нього його нема, слід починати з того, щоб дати йому характер» (Rousseau 1915, II: 319, Projet Corse). Він і далі давав поради корсиканцям та полякам, як розвивати свої національні звичаї та спосіб життя, тим самим зберігаючи колективний характер нації. Інша ознака національної ідентичності проявилася у «культурному популізмі» Гердера. «Кожна нація, — твердив він, — має й мусить триматися свого власного національного «генія» — поняття, яке вже популяризували Лорд Шефтсбері, Віко й Монтеск’є. Отже, Гердер закликав своїх співвітчизників повернутися до рідних культурних традицій та літературного генія: «Дайте нам іти своєю дорогою… нехай усі люди добре або зле відгукуються про наш народ, нашу літературу, нашу мову: вони наші, це ми самі і нехай цього буде досить» (Herder, 1877–1913, цитовано за Berlin 1976: 182). Тобто кожна нація постає як окрема історична культура, винятковий спосіб мислення, діяльність і спілкування спільні для всіх її членів (принаймні потенційних), а для нечленів нації все це не може бути спільним. З цього випливає, що там, де таку окрему культуру було «втрачено», «забуто» чи «приховано», її необхідно знайти, пригадати й прояснити. Завдання націоналістів полягає в тому, щоб наново відкрити унікальний культурний геній нації й відновити свою автентичну культурну ідентичність; ось що сказав видатний африканський письменник-педагог Едвард Блайден (Edward Blyden) про африканців: