Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 16

Энтони Д. Смит

Існує три головні види цих спільних складників націоналістичної системи вірувань:

(1) низка основних тверджень, яких дотримується більшість націоналістів, і все, що з тих тверджень виходить;

(2) деякі основні ідеали, що так чи інакше наявні в кожному націоналізмові; і

(3) ряд споріднених понять, що надають конкретнішого значення основним абстракціям націоналізму.

Я розгляну їх по черзі.

Попри те, що існує всього декілька основних тверджень націоналізму, усі вони далекосяжні. Їх можна записати таким чином:

(1) світ поділений на нації, кожна з яких зі своїм власним характером, історією й долею;

(2) нація — єдине джерело політичної влади;

(3) лояльність до нації не бере до уваги решту лояльностей;

(4) щоб бути вільним, кожен індивід має належати до нації;

(5) кожна нація потребує повного самовираження й автономії;

(6) загальний мир і правосуддя потребують світу автономних держав. (Див. Kedourie, 1960: l; пор. A. D. Smith, 1991: 74)

Ми могли б назвати це «центральною доктриною» націоналізму. Адже вона утворює основну структуру націоналістичного бачення світу й (можливо, за винятком останнього твердження) містить у собі спільні складники суджень «творців» націоналізму — Руссо, Гердера, Ціммермана, Берка, Джеферсона, Фіхте й Мадзіні, — а також їхніх сучасних послідовників. Центральна доктрина надає логічного обґрунтування й рушійної сили різним видам націоналістичної діяльності, а також символам та інституціям, які відбивають ідею нації. Доктрина зачіпає не тільки сфери політики, а й суспільства та культури; вона охоплює як культурний сепаратизм окремих націй, так і загальні перспективи «світу націй».

Проте не всі націоналісти діяли згідно з властивими цій доктрині ідеалами. Критики звернули увагу, що націоналісти часто поводилися так, щоб заперечити запропоновану в першому твердженні основну ідею, тобто «світ націй», приборкуючи власне самовираження, автономію й навіть характер інших націй, коли це відповідало їхнім власним інтересам або уявним інтересам їхніх рідних націй. Таким чином, націоналісти заперечували й спотворювали центральну доктрину націоналізму, яка надає великого значення особистому характеру націй і домагається конкретного визнання існування, індивідуальності й прав інших, аналогічних націй. Отже, як стверджує Джон Бруйлі, тоді як на практиці багато націоналістів діяло так, ніби їхня ідеологія пов’язана тільки з однією нацією (їхньою рідною), теоретично (а іноді й на практиці теж, як це сталося в «Молодій Європі» Мадзіні, що складалася з кількох національних рухів, зокрема й очолюваного ним під час доби Рисорджименто в XIX ст. руху «Молода Італія») націоналісти визнають поліцентричне бачення світу особистостей, а в теоретичному розумінні, націй (Breuilly, 1993; Вступ).