Читать «Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія» онлайн - страница 15

Ось чому в запропонованому означенні розглядаються процеси «нового тлумачення» взірців пам’яті, вартостей, символів, мітів і традицій, які становлять особисту спадщину нації. Нині достеменно відомо, як змінюються складники національних ідентичностей, але це процес, який відбувається щопокоління, адже зовнішні події та внутрішні перебудови груп і держав сприяють новому баченню колективних традицій. Такий процес «етносимволічної реконструкції» спричинює повторний відбір, рекомбінацію та рекодифікацію наявних вартостей, символів, пам’яті тощо, і щопокоління наповнюється новими культурними складниками. Отже, «героїчне» бачення національної ідентичності з темами боротьби, визволення й жертовністю, типові для новітніх незалежних держав або «держав-націй», в наступному поколінні може поступитися місцем доступнішому, прагматичному й утилітарному різновидові національної ідентичності. Вона надаватиме особливого значення підприємництву, організаційності й толерантності стосовно відмінностей, темам, які здатні з’ясувати походження «альтернативних етнічних традицій» в історії нації.

Отже, самі зміни, ніби передбачені означенням національної ідентичності, не виходять за межі, визначені культурою й традиціями конкретної нації та її особистою спадщиною. А інакше й не могло бути. Оскільки ідентичність — показник тривалої стабільності й безперервності, зміни можуть відбуватися тільки у чітких межах. Навіть якщо ці зміни раптові й руйнівні, за винятком цілковитого знищення нації, вони створять нові складники, які на рівні культури переймуть представники нації; навіть революції неодмінно повертаються до того, що функціоналісти називають «основними вартостями» суспільства. Саме так стоїть справа й зі зміною націй, а це дає змогу вважати, ніби «щоденний плебісцит», який утворює націю, насправді її зберігає настільки, щоб можна було вести мову про ту саму націю, попри зміну поколінь.

2. Ідеології

Доволі часто стверджують, нібито націоналізм позбавлений бодай якоїсь ідеології, не кажучи вже про доктрину. Це всього-на-всього низка зародкових почуттів, старанно розвинених більш-менш пишномовною риторикою. З іншого боку, як ми вже зазначали, існує доволі багато видів націоналізму, щоб можна було виокремити й точно означити загальну й послідовну ідеологію. А якщо й вдасться таку ідеологію вивести, то в кращому разі це буде напівправда. Націоналізм, якщо його порівнювати з іншими ідеологіями, можна охарактеризувати як «філософську убогість і навіть недоладність» (Anderson, 1991: 5). Та попри все, він значно глибший звичайного почування й риторики, саме це довів Елі Кедурі (Elie Kedourie, 1960), шалений противник націоналізму, дослідивши гердеріанські й кантіанські філософські припущення німецького націоналізму доби Романтизму. Націоналістичні ідеології мають чіткі завдання колективного самоуправління, територіального об’єднання й культурної ідентичності, а для їхнього досягнення нерідко мають чітку політичну й культурну програми. У той час як, безперечно, існують різні види націоналістичної ідеології (релігійна, світська, консервативна, радикальна, імперська, сепаратистська тощо), кожна з яких заслуговує на детальний розгляд, усі вони виявляють спільні основні складники й характеризуються ідентичною ознакою: надзвичайним домаганням статусу самостійної держави. Ці спільні складники, спираючись на інші рухи та ідеології, і визначають «націоналізм»; виокремлюючи спільні складники «системи вірувань», яка підживлює усілякі види націоналістичних ідеологій, рухів та символіки, можна пояснити деяку закономірність поведінки, що трапляється в націоналістичних рухах і «діяльності».