Читать «1Q84. Книга друга» онлайн - страница 118

— Щодо мене, то я хотів би, щоб ви, якщо це можливо, так і зробили, — сказав чоловік. — Однак, на жаль, такого вибору у вас нема. Ні 1984 року, ні 1Q84 року. З різних причин.

— 1984 року дороги, якими йшли я і Тенґо-кун, навіть не перетиналися. Ви це хочете сказати?

— Саме це. Ви обоє, зовсім не підтримуючи стосунків, але думаючи одне про одного, можливо, так і постаріли б у самотності.

— А от 1Q84 року я зможу принаймні дізнатися, що вмерла заради нього.

Чоловік мовчки дихав.

— Я хотіла б, щоб ви сказали мені одну річ, — сказала Аомаме.

— Якщо зможу, — все ще лежачи долілиць, відповів чоловік.

— Тенґо-кун якось дізнається, що я вмерла заради нього? Чи ніколи так нічого й не знатиме?

Чоловік довго думав над цим запитанням.

— Можливо, це залежить від вас.

— Залежить від мене, — повторила Аомаме. — Як це розуміти?

Чоловік спокійно хитнув головою.

— Вам доведеться пройти тяжкі випробування. І після того, напевне, побачите все у відповідному світлі. Більше нічого не можу сказати. Ніхто точно не знає, що таке смерть, поки сам з нею не зустрінеться.

Аомаме старанно витерла рушником сльози на обличчі, взяла в руки з підлоги мініатюрну плішню і ще раз перевірила, чи її вістря не зламалося. Палець правої руки приклала до фатальної точки на чоловіковій шиї. Відшукала її швидко, бо її положення закарбувала собі в пам'яті. Натискаючи легенько пальцем, оцінила реакцію і ще раз переконалася, що інтуїція її не підводить. Після того вона кілька разів глибоко дихнула, вирівняла серцебиття і заспокоїла нерви. Голову довелось очистити від будь-яких думок. Навіть тимчасово стерла любов до Тенґо. Ненависть, гнів, розгубленість прогнала геть від себе. Невдача неприпустима. Свідомість треба зосередити на смерті. Ніби чітко сфокусувати промінь світла.

— Зараз роботу скінчимо, — сказала вона спокійно. — Я мушу прибрати вас із цього світу.

— І тоді я позбудуся наділеного мені болю.

— Усіх болів, карликів, зміненого світу, різних гіпотез… і любові.

— І любові. Це правда, — наче сам до себе проказав чоловік. — І я мав людей, яких любив. Ну що ж, закінчимо свою роботу. Аомаме-сан, ви страшенно здібна людина. Це мені ясно.

— І ви, — сказала Аомаме. В її голосі вже відчувалася дивовижна прозорість того, що приносить смерть. — Мабуть, ви також надзвичайно здібна й видатна людина. І, напевне, мав би існувати світ, в якому вам не довелося 6 умирати.

— Того світу вже нема, — сказав чоловік. Це були його останні слова.

Того світу вже нема.

Аомаме приставила гостре вістря до особливого місця на чоловіковій шиї. Зосередившись, вибрала правильний кут його нахилу й піднесла кулак правої руки. Затаївши подих, очікувала сигналу. «Ні про що не думатиму, — вирішила вона. — Ми обоє закінчимо свою роботу. От і все. А думати про щось нема потреби. І пояснення зайві. Залишається тільки очікувати сигналу», її кулак, твердий мов камінь, не мав серця.

За вікном трохи гучніше прокотився грім без спалаху блискавки. Об віконні шибки барабанив дощ. У той час вони обоє перебували в стародавній печері. Темній, вологій, з низькою стелею. її вхід обступили похмурі звірі й духи. Навколо Аомаме тільки на мить світло й тінь злилися воєдино. Безіменний вітер просвистів далекою морською протокою. Це був сигнал. Послухавшись його, Аомаме коротко й точно опустила кулак.