Читать «Золоті Ворота» онлайн - страница 98

О. Б. — У Дарвіна чудова думка: «Мертва мати не може породити живих дітей!» Звідси випливає: коли життя виникло на Землі, то воно закономірне явище Живого Всесвіту. Ціолковський писав: життя вирує у Безмежжі.

В. С. — Може, й вирує… Як, скажімо, ті ж бактерії в тісті. І так само хутко щезає. А Шкловський з факту мовчання Всесвіту виводить зарозумілі антропоцентричні висновки: ми, мовляв, розумні, все, що ми творимо, — мудре й чудове, справжня історія Землі (і Сонця, й Галактики) починається з нас, а все, що передувало нам, — від «корисних копалин» до сприятливого клімату — лише підготовка до «космоісторії». Які там, у біса, мільярди років розвитку! Треба мати мужність глянути в очі правді: все, що ми вважаємо своєю розумною діяльністю, по-перше, не наше, а по-друге, не розумніше, ніж, скажімо, у броунівського руху молекули. Природа створила нас «під завісу», на закінчення вистави й запрограмувала — із жадобою щастя — на барвистий спалах! В інших світах — аналогічно: на Венері й Марсі щось подібне вже сталося…

О. Б. — Думка не з оригінальних. Фрідріх Енгельс також чітко виклав діалектичне кредо: найвищий цвіт матерії — мислячий дух, із залізною необхідністю він виникає, потім щезає…

В.С. — Пам’ятаю!.. Потім знову виникає — із такою ж, «залізною», необхідністю. Все це так, проте тут не сказано про механізми й динаміку всього процесу. Існує єдиний — це головне! — процес еволюції матерії. Не нав’язуватиму свого погляду, але, по-моєму, це щось настільки первісно просте, що мудрагельські слова «еволюція», «поступ» для них навіть надмірні. Радше, це просто потік простору й часу, штуки набагато потужнішої й щільнішої, як нам здається… Ну, така собі хвиля-пульсація, хвиля-струмінь часу. Як на хвилі в океані, коли її здійме й покотить шторм, вся піна збивається у красивий білий баранець на гребені, ось так і в цієї об’ємно-чотиривимірної хвилі-струменя під час створення й розгону-натиску вся речовинна квантова «піна» енергії збивається в грудку, в кулю, в планети… Цей процес охоплює все: і те, що ми називаємо «законами природи», і те, що охрестили «життям», і, навіть страшно сказати, те, що називаємо вищими проявами свого існування: «розум», «психіка», «творчість», «праця», «любов»… Ми можемо уявляти про себе казна-що — первісному потокові буття до цього байдуже, тим більше, що він у своїй космічній доцільності, напевне, не знає й таких термінів…

О. Б. — Володимире Івановичу, я згоден і не згоден із вами. Згоден, бо ми, справді, в полоні потужного потоку простору-часу. А не згоден, бо такий процес всеохопний, вічний, невідворотний. Моя думка така: основне буття, першобуття — цільне, гармонійне, «спокійне» (спокій як внутрішня рівновага). А буття, яке бачимо ми (і виступаємо його учасниками), — це відхід од «спокою», катастрофа, вихор. Скажімо так: ми падаємо в чорну діру, в регіон сколапсованої зірки…