Читать «Золоті Ворота» онлайн - страница 107

1970 р.

Ковила

До безодень страшних і глибоких Стежка лицаря привела… Як пройти? Та гука з того боку Срібнолиста трава — ковила: — Я мала, непомітна билина. Понад прірву схиляюсь до ніг, Щоб у вирій ясний лебединий Ти завчасно дістатися міг… І тріпоче билина в чеканні, І ляга над безодню вона. Ніби райдуга в хмарі весняній, Ніби срібна казкова струна. І гукає звитяжець: — Я лину. Без вагання на той бік іду. Де безвихідь долає билина — Я здолаю найбільшу біду!

1970 р.

* * *

Коли згасають зорі — Інші спалахують знову. Хто їх запалює в небі? Хто — крім любові? Коли розлучаються друзі, Не втішить ні ласка, ні слово. Хто нову зустріч готує? Хто — крім Любові? Все перетвориться в попіл, В хвилі першооснови, Лише навік невмирущі Зерна любові…

1970 р.

Вогняна фантазія

Діалог

Я іду на полонину, Поміж трави і ялиці. Запалю в нічну годину Буйну ватру-вогневицю. Сам очищусь над багаттям, Задихнусь пломінним шалом… Хмари, грозами багаті, Наді мною пройдуть шквалом. Грізно їстиме вогнище Сосни, буки і смереки. Я почую голос віщий — Тихий, рідний і далекий… Я збагну, що чую мову Несказанну, полум’яну… Ніжне слово, дивне слово До душі мені дістане… Вогонь Чом прийшов у дикі гори? Що почути хочеш нині — Чи пораду в лютім горі Чи вспокоєння на днину? Я Ні вспокоєння не хочу, Ані горя не розраю, Бо в земній тіснині очі Шлях шукати не бажають! Вогонь (весело) Та якої ж стежки-шляху Хоче смертний розшукати Серед бруду, серед праху, Де не можна запалати? Я (з надією) Дай же раду і надію На чарівне воскресіння! Вже давно про диво мрію У невпинному борінні! Вогонь (суворо) Я один даю свободу Від безсилля формування, Нищу зорі і народи Для казкового світання. У моїм багрянім лоні Все згоряє, все зникає, Лише стогони агоній Я лишаю в цьому краї! Запали ж кільцевий пломінь, Зупинися серед нього, Скинь примари, йди додому Крізь палаючу дорогу! Я (розгублено) Що залишиться від мене З того, що ось нині маю? У багатті у шаленім Чи себе я відшукаю? Вогонь (переможно) Те, що маєш, безупину З рук, із пам’яті втікає… Тож затям собі віднині — Вічне те, чого немає! Я (зважуюсь) Розгортайся, любий вогню, Щоб аж небо пломеніло! Заглуши останній стогін — Жалюгідний голос тіла…