Читать «Елементал» онлайн - страница 60

Водій, попри свою балакучість, головне зав дання виконав бездоганно. Я попросив його зупинитися біля нічного ресторану, що за іронією долі називався «Білий папуга». Какаду, між іншим, також білий папуга, і виходило так, що ці білі папуги є найбільшими пияками.

Втім, я, звичайно, не збирався вести Хеду до нічного ресторану. Принаймні зараз. Це просто був дешевий хід конем перед водієм: нехай думає, що я гуляю собі з коханкою, і не знає, де ми притулимося в нетрях цього чужого міста.

Ми ліпше пройдемо пару кварталів пішки.

Я дав йому п’ятдесят баксів і сказав примир ливо:

- А дощик таки гарний пройшов, правда ж?

- Так, - сказав він. - Особливо стороною.

Будинок наш був майже у центрі міста. Наш.

Досить пристойна сталінська будівля, яка зводилася, напевно, для таких людей, як троюрідний брат дядька мого батька. Котрі стояли за шторою.

Вхід до під’їзду був із кодовим замком, а вже на другому поверсі броньовані двері вели до нашої оселі, яка коштувала на добу стільки, як я щойно заплатив водієві. Це тому, що такі апар таменти знімаються на день кілька. Зате ніхто не допитується, хто ти, звідки і з ким.

Я також не збирався тут довго затриму ватися - так, перечасувати грозу. Перечекати дощик. І якщо чесно, то ще не знав, що робитиму після дощику. Бритва просто ґвалтовно відтяла те, що було, від того, що має бути. Дорога, якою я сюди прийшов, поки що не мала зворотного напрямку.

Праворуч підеш - коня втратиш, ліворуч підеш - без голови зостанешся, а вирушиш прямо - назад не вернешся. Вернусь, не вер нусь - не знаю, тільки знаю, що я вже втратив коня. Він мав без особливих ускладнень домча ти мене з аеропорту Махачкали до Марселя. Та, видно з усього, я його втратив, дарма що не зі своєї вини. І хоч Хеда була вже поруч, я залишався самотнім вовком, як той сіроманець на зеленому тлі мого брелока дармовиса.

Не знаю, чи вона помітила його, коли я встромив ключ у шпарину, чи просто завмерла перед чорною проймою дверей, за якими почи налася така ж чорна невідомість. Якийсь час ми так і стояли перед порогом, не відаючи, хто туди має ступити першим, - хоробрий самець, у котрого більше сили й рішучости, чи тендітна самка, яка має білу «серветку», що вказує шлях у пітьмі.

Частина третя

Я сидів у чоловічому салоні вроди «Нарцис», що на Тверському бульварі, і чекав, поки надзвичайно люб’язна німфа зробить ме ні у вусі прокол для сережки. На відміну від справжнього Нарциса, я милувався на свою «красу» не в джерелі, а в овальному дзеркалі, і також був патологічно задоволений: щетина на щоках уже висіялася більша, ніж у Мікі Рурка, ще трохи - і вона стане бородою, короткий чуб завдяки старанням чаклунки Ехо* зробився ясно-рудим, і тепер із дзеркала на мене диви лася зовсім чужа фізіономія, в яку я боявся закохатися тільки тому, що не хотів змінювати свою уже й так підірвану орієнтацію.

- Ви в якому вусі носитимете сережку? - спитала Ехо з неабиякою цікавістю, побоюючись, що я скажу: в правому, - бо то означа тиме, що в моїх жилах тече блакитна кров і шансів у Ехо - ніяких.