Читать «Елементал» онлайн - страница 59

Це був одчаяка, гідний слави Миколи Гастелло, котрий спрямував свій літак на німецькі цистерни і фактично першим запо чаткував цей зухвалий метод боротьби з воро гом. Метод, який потім використають усілякі пройдисвіти, навіть не згадавши свого великого попередника, і лише я подякував Миколі Францовичу Гастелло, пригадавши його тільки тому, що він народився в Москві, можливо, десь навіть на отому місці, де тепер стояла бензо станція, яку так вдало розмістили будівничі.

Подякуємо ж і їм!

А тим часом, коли цей безстрашний камі кадзе мчав згори до своєї цілі, а його вже ось ось мав наздогнати «мерс» кольору портвейну бордо, ми з Хедою, узявшись за руки, зовсім не поспішаючи, щоб не привернути до себе увагу якогось несплюха, прошкували московськими задвірками теж до конкретного пункту призна чення. І хоч гроза вже давненько вщухла, нічну ти шу раптом сколихнув такий грім, що я ледве не перехрестився. Потім там, унизу, пролунав ще страшніший вибух, від якого стряслася земля і небом поповзла красива, як салютовий феєр верк, заграва.

- Козли, - сказав я. - З вогнем граються.

Таким тільки дай сірники, то вони й хату запалять.

Хеда мовчала. Її рука все дужче стискала мою, я чув, як у долоню вп’ялися її гострі нігтики.

Ми зайшли у геть незавидну вуличку, де я ще здалеку помітив такого ж незавидного «жигулика», щоправда, не жовтого, не міліцей ського. Нарешті і я сів біля Хеди.

Водій вочевидь нам зрадів, хоча й запитав трохи злякано:

- Що це так шандарахнуло, ти не знаєш?

- Розборки, - сказав я. - Що ж іще! Давай, погнали.

- Ну, вони геть озвіріли. Скоро Кремль запалять.

- А тобі жалко Кремля? - спитав я.

Він глипнув на мене через праве плече, точнісінько, як покійний Вессон. І все зрозумів.

- Та мать його так, той Кремль. Хай палять разом із Білим домом. Людей жалко. Наїхало цих чорножопих…

- Не матюкайся при дівчині, - сказав я. - Бо оштрафую. Не личить біложопим матю катися.

Він ніяк не міг мені догодити й похнюпився.

Потім, згадавши рятівну тему, сказав ра денько:

- А наші сьогодні виграли, бачив?

- Ти не знаєш, де я був? - спитав я похмуро.

Він прокашлявся і зробив останню спробу - торкнувся погоди, про яку говорять усі нормаль ні люди, коли їм більше нема про що говорити.

- Гарненький сьогодні дощик пройшов.

- Гарненький, - сказав я. - Особливо стороною.

Тепер я слухав тільки присутність Хеди. Не її, а саму присутність. Я чув її не так, як жінку чи дівчину, не так, як доторк руки чи аромат тіла.

Я чув її, як бритву, котра розтинала навпіл те, що сталося за ці кілька днів, і те, що буде потім.

Я не знав, як воно буде, тільки знав, що його початок ось тут і зараз. Відлік уже пішов…