Читать «Елементал» онлайн - страница 62

Врешті решт морпіхам вдалося великими силами оточити і казарму, й містечко, але наслідки були кривавими. Загинуло кілька десят ків заручників, п’ятеро з них слугували живим щитом під час відходу нападників, які безкарно щезли у джунґлях, що починалися, вважай, на межі бази.

Коли нахабна преса почала рознюхувати цю історію, Пентаґон дав офіційну відповідь: на території Ґуаму відбувалися супернавчання, де в реальних умовах відпрацьовувалися методи боротьби з терористами. Гонор і реноме були настільки вражені, що цього разу ніхто й не додумався щось списувати на всюдисущого Осаму** бен Ладена.

_________________

* Морська піхота спеціального призначення.

** Невтаємничені називають його Усамою.

Всюдисущий мільярдер Осама тим часом сидів у скромній печері, запивав водою черствий чурек і зашивав циганською голкою латку на штанах, що протерлися якраз на коліні. Він сном духом нічого не знав про бешкет на базі Ґуам, він тільки знав, що все зло - у невирішенні національ них і релігійних питань та поділі націй на представлені і непредставлені.

Отож чуб мій був кольору жаб’ячого мила, щетина більша, як у Мікі Рурка, а ліве вухо прикрашала сережка - поки що з грубої нитки, такий собі ще один дармовис. Дармовис, бо я не дуже вірив у доцільність цієї конспірації і вдавався до неї швидше для розваги, для коротання часу, поки перейде дощик і мені щось путнє спаде на думку.

Я був певен, що мене шукають, як шукають і Хеду, особливо пильнують аеропорти та вокзали, тож треба трошки пересидіти, потер піти, поки вони зіб’ються з ніг.

Переді мною знов лежали три шляхи, три прокляті українські шляхи, в яких заплутався цілий народ, а що вже казати про мене одного.

Я сам…

- Ви сам? - відгукується до мене Ехо. - Ви потім самі вставите сережку чи прийдете до нас?

Варто було б оглянути прокол…

Вона не знає, що на мені все заживає як на собаці, але я не хочу її розчаровувати.

- Прийду. Прийду до вас особисто.

Я вийшов із «Нарциса» і рушив угору Тверським бульваром, як лондонський денді.

Цілком пристойний бульвар і написи здебіль шого англійською мовою, як у Лондоні. Не знаю, чому дехто так не любить Москву. Для мене це вже майже рідне місто, а якщо взяти до уваги, що тут колись жив троюрідний брат дядька мого батька, то я, можна сказати, корінний москвич у третьому коліні.

Тільки от три шляхи у мене українські.

Перший, як було обумовлено в чітко вироб леному плані, веде знов до Махачкали, до літака місії Червоного Хреста, яким я мусив доправити російську дівчину з Інгушетії до Франції на лікування. Але цей шлях дуже слизький. В аеропорту Махачкали нас можуть виглядати, бо це ворота Північного Кавказу, бо там Пелен, якому я не зовсім вірю, і тут уже нічим не зарадить навіть член інгушського парламенту Русланбек, якому я вірю. Але він не є професі оналом у таких справах, і саме тому я опинився в дурному становищі. Чітко вироблений план розвалився; на визначеному маршруті можна поставити відразу хрестик і нулик, шановний шефе відділу міжнародних кризових ситуацій.