Читать «Елементал» онлайн - страница 4

Так само, як ось тепер із цим конем. Хай но вийду з прізону - першого ж вечора подамся до Ніколь у монастир і скажу, що я напашений жеребець, а вона голодна лошиця. Ніколь шизіє від таких розваг, тоді ластовиння ще дужче проступає на її обличчі, і вона стає схожою на юну Ані Жирардо. Чому, власне, схожою, вона справді нею стає, для елементала це просто дрібничка - заволодіти Ані Жирар до, Сінді Кроуфорд чи ким завгодно.

Ось тільки випасати ґазони ще доведеться сімнадцять днів, і за цей час перевтілення можуть довести мене до того, що я заіржу.

Але я недаремно так часто згадував Андре Сіяка, бо невдовзі асфальтовою доріжкою до мене підкотив чорний «пежо», і за його кермом я впізнав біле, наче вимочене у хлорці, обличчя нашого психоаналітика. - Є р р розмова, - сказав Сіяк україн ською, і лише хрипливе «р» видавало, що він народився у Франції.

- За що ти зламав йому носа? - спитав Сіяк уже в машині, коли я перевдягнувся і ми з вітерцем помчали рівненькою трасою неві домо куди.

- За сало, - сказав я.

- Він що - вкрав у тебе сало? - засміявся Сіяк. Навіть його білі зуби видавалися жовту ватими на тлі неприродно білого обличчя.

- Ні, повівся по свинському.

- Ти не казав, що володієш… цими східними штуками. Ти багато від нас приховав.

- Які там східні штуки? - знизав я плечи ма. - У нас своїх вистачає.

- Бойовий гопак? -іронічно спитав він.

- Ні, прямий удар поміж роги. Бугая валить. Або захват попідсилки. Але веслування і плавання у мене справді на першому місці.

- Ти знав, що карате і всякі такі дурниці у нас не в пошані, так?

- Звісно ж.

- І знаєш чому? - спитав він.

Я милувався автострадою, по обидва боки якої височіли неонові ліхтарі, хоч їхали ми не містом, - тут і там зеленіли виноградники, лиш де не де видніли черепичні дахи. Сіяк тримав стрілку спідометра під дві сотні і не зводив очей з дороги.

- Знаю, - сказав я. - Дехто вважає, що це є причиною зайвих конфліктів.

- Ні, не тільки. Просто це викаблучування потрібне лише в гівняних американських фільмах. Де один недоносок калічить цілу армію. А ти ж уже знаєш, що так не буває?

Я вирішив, що на це запитання відповідати не обов’язково. Зрештою, то була тільки прелюдія до набагато важливішої розмови - така собі розминка, яка ні до чого не зобов’я зувала.

Перед естакадою Сіяк скинув швидкість, і синій щит шляхової розв’язки підказував, що ми десь між Тулоном і Ніццою. Отже, тери торія нашого полку лишилася позаду, і мені ближчим часом не світила зустріч ні з язикатим Мареком, ні з благочестивою Ніколь, чий солодкий язичок, здається, був призначений зовсім не для розмов.

Сіяк також зрозумів, що пора переходити до головного, і, скориставшись меншою швид кістю, повернув до мене своє крейдяне обличчя.

- Ти добре знаєш Чечню?

Запитання було трохи несподіваним, і я подумав, що Андре Сіяк, безперечно, фахівець винятковий: на таку службу, як у нього, альбі носів не беруть.

- Ні, - сказав я. - Був там, ото і все.

- На чиєму боці?

- На нашому. Ви ж знаєте.

Йому це сподобалося: і те, що «на нашому», і те, що «він знає». Я не став його розчаровувати поясненням, що був я там на… своєму власному боці. - Є одна пропозиція, - сказав він те, що вже давно було зрозуміло - просто так із прізону нікого не забирають, навіть якщо ти незамінний елементал спеціального секціону «Жаби». Але Сіяк витримав ще одну кілометрову паузу і повторив: