Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 91

Партія боротьбистів, як і всяка угодова партія, розклала український національний табір. Порвавши з угодовцями, вона могла би стати на певний час осередком революційних сил, що працювали в Україні. Але для того у «лідерів» не було ні рішучості, ні бажання. По слизькому шляху угоди вони докотилися до російської комуністичної партії, в члени котрої і перейшли. Послідовні угодовці неминуче покінчать ренегатством. Це трапилося і з «лідерами» боротьбистів.

Досвід волоховщини і кінець боротьбистів є однією з лекцій життя, котра вчить, що, по-перше, у таборі національних ворогів раз у раз можна знайти союзників, але ніколи приятелів, бо їх там нема. Такі союзники охоче допоможуть руйнувати власну державу, а ніколи не допоможуть будувати, бо вона для них шкідлива, по-друге, раз у раз треба йти на допомогу руїнницьким елементам ворожої нації в їхній боротьбі проти своїх соціальних ворогів, а ніколи не приймати такої допомоги для себе, і, по- третє, хто в боротьбі проти своїх соціальних ворогів базується на елементах ворожої нації, той неминуче закінчує в кращому випадку політичною смертю, у гіршому — ренегатством.

Розділ ІV

Ще одна делегація до росіян. Революційний Комітет Української Галицької Армії. Оцінка з боку наддніпрянців факту визнання Українською Галицькою Армією Радянської влади. Перші кроки з боку росіян до знищення Української Галицької Армії.

Обпікшись на союзі з денікіним, галичани все ж таки не втратили надії, що їм пощастить знайти таких росіян, котрі з доброї душі визнають суверенність України і допоможуть у боротьбі проти поляків. Галичани мали менше досвіду стосовно Росії, ніж ми. Пізніше й вони переконалися, що наддніпрянці мали рацію в своїх непримиренних позиціях. Але сталося це тільки тоді, коли Українська Галицька Армія знов опинилася майже оточеною, на цей раз уже червоними росіянами.

Непереможна віра в силу різних переговорів і паперових договорів, що неподільно панувала серед галичан, примусила нас піти на компроміс і згодитися вислати делегацію до червоних росіян. 27 грудня 1919 року від'їхала з Вінниці спільна делегація від обох українських армій в складі двох осіб — сотник Петрика (галичанин) і чотаря Веремієнка (наддніпрянець).

Вислання делегації не вплинуло на хід подій. Червоні росіяни, не звертаючи ніякогісінької уваги на всі наші делегації посувалися на південь у райони, звільнені нами від Добровольчої Армії. Правда, вони з нашими делегаціями говорили. Але як говорили! Бодай ніколи пригноблені нації не діждали посилати делегації до своїх гнобителів. Говорили так, як говорив би хам в одежі джентльмена зі своїм рабом, а в той час ні на одну хвилину не зупиняв своїх заходів для знищення нас.

Наддніпрянська Армія теж не надавала значення переговорам з росіянами. Ми продовжували працю, покладаючись тільки на свої сили. Зате галичани вірили, їм не хотілося кидати районів, де лежали по шпиталях тисячі хворих на тиф стрільців та старшин. Їм так хотілося не рухатися з місця, що починали вірити в умови переговорів і щирість хоч би і яких обіцянок. А червоні росіяни обіцяли і обіцяли. Та не всяка віра рятує. Росіяни великі пани обіцяти, щоб ніколи не виконувати своїх обіцянок.