Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 85

Розділ ІІІ

Тріумвірат: Волох, Божко і Данченко, як і всі тріумвірати, не були довговічним. Усі три отамани були занадто великими честолюбами і бажали влади, що не врівноважувалося холодним розумом, без якого політик не політик. Одного патріотизму і персональної хоробрості, яких вони мали досить, було замало для того, щоби опанувати політичною ситуацією, що була особливо складною. Не мали вони ні належної освіти, ні досвіду, ні природних властивостей, щоби стати на чолі політичного життя України. Ні один з отаманів не перевищував своїх товаришів настільки, щоби стати паном над рештою. До того часу, поки Петлюра не приїхав до Польщі, отамани йшли гуртом проти нього, але як тільки той вислизнув із-під невдало зробленого замаху на переворот, почалась між отаманам боротьба за першенство. Кожному хотілося бути українським «червоним главковерхом». Червоної Української Армії ше не було, а «главковерхів» уже було досить. Волох мав найбільшу фактичну силу. Була то бригада червоних гайдамаків, які чи по волі, чи теж уже мимоволі мусили підтримувати свого шефа. Волох визнав Волинську Революційну Раду тимчасово Всеукраїнською Революційною Радою. Зате в свою чергу нова верховна влада «призначила»

Волоха Головнокомандуючим Українськими червоними військами. На симпатії верховної влади до Волоха мала немалий вплив і скарбниця, що була забрана в Любарі. Цю скарбницю взяв під свою охорону Волох. Божко був призначений начальником штабу Волоха, а Данченко — помічником «главковерха».

Найбільш енергій ний з усіх отаманів Божко не міг погодитися з таким розподілом ролей. Зрозуміло, що при першому слушному випадкові Божко спробував би повернути долю в свій бік. Тому Божко був «випадково» забитий червоним козаком. Похоронили колишнього тріумвіра тора з належною помпою в с. Красносільці, що на шляху між Любаром і Чудновом. Після такого «випадку» Данченко нічим не виявляв себе, аж поки не зник від Волоха.

Після невдалих Любарських подій Волох боявся, що його дожене Київська дивізія, перед котрою він утік до Чуднова. Тому він перейшов за лінію фронту Червоної російської Армії й отаборився в районі м. Троянова. Звідти ж розпочав він перші кроки своєї зовнішньої політики.