Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 83

За цією, такою грізною армією росіяни, як непорушною стіною, думали зробити реорганізацію недобитків своєї офіцерської армії і в «тєсном союзе с украінцамі» знову рушити на Москву.

Не відомо» на підставі яких даних вважали нові «українофіли», що ми так ні з того, ні з цього візьмемо та й підемо у «тесном союзє» з росіянами. Розстрілюючи наших полонених за «ізмєну атєчеству», усе ж таки в своїй масі росіяни ніяк не уявляли собі, що ми є непримиримими ворогами Росії, повна протилежність інтересів української нації і нації російської була поза межами розум політиків «Озброєних сил».

Уже в перших днях січня 1920 року ми фактично припинили боротьбу проти білих росіян. Уже тоді, на нашу думку, вони були трупом, у якому штучно підтримувала життя Антанта. З трупами ні воювати, ні, тим більше, йти в «тєсном союзе» Українська Армії не бажала. У цей момент для нас було важливо, щоби якнайдовше протяглася боротьба між нашими ворогами, білими та червоними росіянами. Щоби не перешкоджати їхній боротьбі, ми вже тоді міркували, куди б то звернути зі шляху так, щоб не стати поміж білими і червоними.

За дорученням Головного командування Озброєними Півдня Росії начальник Ольвіопольського району полковник Попов у половині січня 1920 року вислав до нас делегацію з пропозицією припинити боротьбу і утворити військовий союз для боротьби з червоними. Пропонується утворити «союз без політики, бо політика вимагає часу, а ворог на носі». До офіційної пропозиції полковник Попов додав приватного листа від себе. У цьому листі він нарікав на політиків Озброєних сил, що не змогли помиритися з українцями при зустрічі у серпні 1919 року. Він признається «У нас є те, чого бракує вам, — зброя, але Ви маєте те, чого нема у нас, — довір'я населення». Над офіцерською армією генерала Денікіна повною мірою сповнилася приказка: є каяття, та нема вороття.

Делегати розшукали частини нашої армії набагато пізніше; тої ми вже розпочали боротьбу проти червоних, одночасно звернувші зі шляху, де мали зустрітися російські сили: білі та червоні. 26 січня 1920 року делегація догнала Київську дивізію в м. Вільшані на Звенигородщині.

Делегація втратила надію, що їй швидко вдасться розшукати Штаб Української Армії, і просила, щоби я дав відповідь персонально. Моя відповідь не була довгою. Я відповів: «У мене нема уповноважень говорити від цілої армії, тому я висловлюю тільки свою власну думку. Ми вже припинили боротьбу проти Добровольчої Армії, бо вона тепер не є серйозною силою. Дні вашої, ще місяць тому великої, армії пораховані. Я не знаю, чи ви застанете її ще в Одесі, коли повернетеся. Якби справді розпочалися про який-нсбуль союз наш з вами, то, напевно, українське командування почне їх з політики, котрої не хоче зачіпати ваше командування. Не може бути мови про союз до часу, поки Командування озброєними силами Півдня Росії не признає суверенних прав Української держави. Тільки в такому випадку міг би бути утворений спільний фронт проти червоних. Зрозуміло, що під час операцій на території Української Держави Добровольча Армія підлягала б українському командуванню. Трудно сподіватися, щоби Генерал Омелянович-Павленко дав іншу відповідь, бо наші думки не розходяться».