Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 110

Доля нації вирішується там, де ллється кров. Армія, що не обмежує своє завдання парадами, обов'язково піде туди, де точиться бій. Як магніт тягне до себе залізо, так бій притягає військо. Нема більш аморального вчинку від того, коли одна частина війська, знаючи, що друга провадить бій, залишиться бездіяльною, а не напружить усіх зусиль, шоби своєчасно допомогти своїм.

Наддніпрянська Армія вирушила на північ. Перший раз після Любара ми пішли за течією. Свою до нього часу свобідну волю ми підпорядковували подіям, які виникли помимо нашого бажання.

В Ольвіополі догнав армію 1. Мазепа. Він теж погодився з нашим рішенням. На жаль, ті відомості, що він привіз, нічого не дали нам, бо І. Мазепа більше місяця доганяв нас. У час його виїзду на Україну не було нічого конкретного вирішено шодо взаємовідносин Польщі та України, хоч переговори і провадилися. Ол. Удовиченко формував дивізію, і не було ніяких даних, шоби поляки захотіли нас обеззброювати.

У районі Ольгополя до армії приєдналася Галицька кінна бригада Шепаровича. Ця бригада теж зробила марш з-під Тирасполя до Умані для з'єднання зі своїми.

29 квітня в наказі по армії ч. 75 сказано: «Київська дивізія повідомляє, що 25–26 квітня на станції Вапнярка був бій між галицькими частинами і комуністами (росіянами). Унаслідок бою частина галичан (близько сотні) була обеззброєна і скерована на Тульчин; а решта відійшла на південь в напрямку Кам'янки».

Вимагався спішний рух на північ, бо обеззброєним загрожував розстріл. Запізнення загрожувало тим, що росіяни, погромивши галичан, повернуться проти нас.

1, 2 і 3 травня армія провадить бої в районі Тульчина, Вапнярки, Комаргорода, Крижополя. Ми знищили центр чотирнадцятої Російської Армії, однак Українській Галицькій Армії не допомогли. Частина її була роззброєна росіянами і розстріляна, а другая частина пішла як полонені в польські табори.

Та ми про те не знали. Я носив у себе припис Командуючу армією виробити умови приєднання Української Галицької Арна до нас. Не довелося його використати, бо Української Галицької Армії не стало. Про це ми дізналися потім.

Червоні росіяни, знесилені виступом Української Галицькі Армії і нашими операціями в районі між Бугом і Дністром, відійшли далеко на схід і на південь. А за ними посувалися на Україну поляки. Європа і цілий світ читали про перемоги польського війська.

Ми опинилися на фронті поруч з поляками. Керівники більше не провадили політики, а тільки воювали. Ми стали перед фактом знищення Української Галицької Армії і відмовлення Петлюри від Галичини, Холмшини і Волині на користь Польщі.

Уже після прориву до польського фронту Омелянович-Павленко писав: «Командирам Запорізької, Київської, Волинської, отаману Шепаровичу і полковнику Удовиченку… армії нашій передбачається похід на південь для опанування Одеським районом». Чи не краще було би опанувати ним тоді, як ми були на півдні і мали для того всі можливості?