Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 108

Починаються наші демонстрації. Майже одночасно різними дивізіями армія захоплює Гайсин, Умань та Ольвіополь і залізничний вузол Христинівка. З повітів Гайсинського, Липовецького, Уманського, Звенигородського, Ольвіопольського зникає окупаційна влада або гине від козацької руки. Доходить до заворушень у Вінниці та інших містах Правобережжя. Цього разу знову використовуються міста для друку відозв.

І. Мазепа, що, властиво, один з членів уряду підтримував зв'язок з армією, дійсно почув, де ми, йому довелося більше місяця блукати по наших слідах, здоганяючи армію, бо армія, не чекаючи контракції ворога, зникла в степах Херсонщини.

До цього часу червоні росіяни провадили агітацію проти «про- фесіональной партізанщіни» та «бандітізма», не називаючи імен керівників. Тепер вони не мали рації того робити, бо населення цілої України через свої організації було добре поінформоване, хто і для чого провадить оту «партізанщіну», що сіллю в оці була росіянам. Посипались прокльони всіх комуністичних російських святих на голови поводирів. Усіх нас поробили «бившімі царскімі генераламі», хоч ні одна людина в цілій армії ніколи не була російським генералом. Чомусь мене лаяли гірше навіть від Омеляновича-Павленка, хоч, мені здається, я того й не зробив, бо швидше був революціонером, ніж контрреволюціонером. А головне, що знали мене лише як революціонера. Та це не перешкодило росіянам назвати нас «болеє злостнимі контрреволюціонсрамі, чем сам Денікіи». Може, й тут вони мали рацію, бо Дснікін хоч боровся проти «Совєтскаго Русскаго Государства», то власне хотів тільки здихатись «Совєтскаго», але «Русскоє Государство» для нього було є таке миле, як і для московських революціонерів, що дивилися на революцію, як на засіб панувати над світом, а ми все підкопували — і «совєтскоє», і «русскоє».

Відбились наші операції і на настроях Української Галицької Армії. Там побачили, що ми не жартуємо, і почали теж готуватися до якихось акцій. Галичани вислали з Бершаді посланців до нашої армії. Ці посланці (один із них поручник Сайкевич, прізвище другого мені не відоме) догнали Омеляновича-Павленка в Умані, де одержали від нього якусь таємну директиву, зміст директиви не відомий, бо я в той час був далеко від Умані.

Після складних маневрів протягом цілого місяця, великих маршів, часом надзвичайно ризикованих боїв армія вийшла в значений район Анієва, Балти, Бірзулі. Ціль виходу в той район зазначена в наказі армії ч. 67 від 17 квітня 1920 року. «Щоби цілком бути інформованими про стан в районі Ольвіополя, Ольгополя, Бірзулі (Балти), Тирасполя та Одеси» — говорить наказ.

22—24 квітня 1920 року відбулися бої, в котрих ми всі сили, що були в росіян на півдні, знищили. На 25 квітня армія скупчується в районі Ананієва, Балти, станції Любашівки. Про ситуацію на півдні в наказі армії ч. 73 від 25 квітня говориться: «За одержаними відомостями від власної агентури — в районі Одеси, Миколаєві значних ворожих сил нема. У самих містах помітна паніка. За тими ж відомостями на відтинку Могилів-Подільський — Вапнярка комуністи одноцільного фронту не мають. Наші війська на цьому фронті окопалися».