Читать «Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини» онлайн - страница 107

Боролися дві думки: одна — переходити Буг і форсованими маршами підійти до фронтів з метою прорватися до поляків, котрі нібито не повинні ставитися вороже до нас; друга — до зв'язку з таємною Начальною Командою Української Галицької Армії і до одержання певних відомостей про стан за кордоном не переходити р. Бугу і розпочати більш активні операції проти росіян.

Перша думка мала за собою те, що армія за кілька днів могла би вже відпочити, не маючи загрози з боку росіян. Проти себе вона мала можливість обеззброєння поляками й інтернування, тобто фактичну втрату того, що цілу зиму ми так берегли, і безперечну ліквідацію Української Галицької Армії. Друга думка мала за собою можливість виграти час і більш активними операціями дати знаті за кордон про район нашого перебування; до того ж чекали прибуття І. Мазепи; зрозуміло, що при другому рішенні залиш» усі позитивні впливи нашого перебування на окупованих росіянами теренах; проти загрози від росіян у нас була зброя. Проти другої думки був беззаперечний ризик бути розбитими; втрата рдо амуніції (залишалось десять-п'ятнадцять набоїв на рушницю і двадцять-тридцять на гармату); інтенсивні операції ооов'язково мусили викликати відповідну контракцію з боку ворога. Коротко, перше рішення: мінімум ризику і надія на відпочинок; друге — значний ризик, але остаточне рішення буде прийняте при більш ясній ситуації; більш активні операції підносили авторитет нашої армії не тільки між населенням, Українською Галицькою Армією, а також і серед поляків, котрі мусили відчути вплив нашої праці на фронт.

За першою думкою стояли полковник Никонів (т. в. о. комдива Волинської, бо Загроцький хворував на тиф), полковник Стефанів (командир Третього кінного полку) і полковник Долуд (т.в.о. начальника штабу армії). Другу думку боронили я і Гулий (командуючий запорожцями). Омелянович- Павленко ховався зі своєю думкою. Я мотивував свою думку ще й тим, що перебування в запіллі ворога мусить бути позитивним чинником для нашої дипломатії, котра не повинна би не використати такого факту (за кордоном ніхто не знав дійсної кількості армії).

Тим часом повернулися наші посланці з Бершаді. Нічого конкретного вони не привезли, бо не знайшли, з ким офіційно поговорити; привезли вони тільки власне переконання, що без великого можемо «забрати в полон» усю Українську Галицьку Армію, бо там всі за нами, опріч російських комісарів..

Так проминуло кілька днів. Видано два накази армії про перехід через р. Буг (чч. 52 і 53, с. Улянівка), однак обидва накази намінені.

Одержані нові відомості про рух Чотирнадцятої Російської Армії з півдня на польський фронт ше більше переконували мене, що час до прориву на захід ше не прийшов. Такий прорив, на мою думку, мусив бути зроблений у момент найкритичніших боїв між росіянами і поляками. Тоді була би змога для нас використати важке становище їх обох. Я в категоричній формі заявив, що йти на захід зараз є річчю недопустимою. Мене підтримав енергійно Гулий. Нарешті до нас прилучився і Омелянович-Павленко. Для решти нічого не залишалося, як погодитися на подальшу боротьбу в запіллі.