Читать «Україна у революційну добу. Рік 1920» онлайн - страница 362

Після Лютневої революції 1917 р. Г. Петровський провадив партійну роботу в Петрограді. За завданням ЦК РСДРП(б) виїжджав у промислові центри України, викривав контрреволюційну політику Тимчасового уряду, угодовство есерів і меншовиків, мобілізуючи робітників на боротьбу за перемогу соціалістичної революції. Як член Катеринославського комітету РСДРП(б) брав участь у боротьбі за встановлення влади рад у Донбасі.

В 1917–1919 рр. Г. Петровський був народним комісаром внутрішніх справ РСФРР, віддавав багато сил організації органів радянської влади.

У березні 1919 р. на ІІІ Всеукраїнському з'їзді Рад Г. Петровський був обраний головою вищого органу радянської влади в Україні — ВУЦВК і залишався на цьому посту до 1938 р. У 1922–1938 рр. — заступник Голови ЦВК СРСР. Брав активну уасть у соціалістичному будівництві. Як голова Центрального комітету незаможних селян Г. Петровський надавав великої уваги політичній організації незаможного селянства, поданню йому економічної і культурної допомоги. Протягом багатьох років був головою всеукраїнських добровільних товариств по організації допомоги дітям, по ліквідації неписьменності. Часто виїжджав на заводи, відвідував села, новобудови, підтримуючи особистий контакт з робітниками й селянами. Всеукраїнського «старосту» відвідували тисячі трудящих, які зверталися до нього в громадських та особистих справах.

На ІХ з'їзді РКП(б) був обраний кандидатом у члени ЦК, а на Х-XVII з'їздах — членом ЦК партії. З 1926 р. до 1938 р. — кандидат у члени Політбюро ЦК ВКП(б). З 1919 р. до 1938 р. — член Політбюро ЦК КП(б)У. Критично ставився до порушень ленінських норм партійного життя, радянської законності, пов'язаних з культом особи Й. Сталіна.

З 1939 р. Г. Петровський працював заступником директора Музею Революції СРСР у Москві. Урна з його прахом встановлена у Кремлівській стіні.

7

ШЛІХТЕР Олександр Григорович (псевдоніми — Ананьїн, Апрелєв, Євгеньєв, Никодим, Нестеров, ін.) — (1(13)1868, м. Лубни Полтавської губ. — 2.ХІІ.1940, Москва) — професіональний революціонер, партійний і державний діяч Української РСР, академік АН УРСР.

Походив з родини ремісника-столяра. В революційному русі з 1887 р. За організацію страйку гімназистів 1888 р. був виключений з Прилуцької гімназії і заарештований. У 1890–1891 рр. вчився в Бернському університеті (Швейцарія), де був одним з організаторів соціал- демократичного гуртка. З 1891 р. вів революційну пропаганду і створював соціал-демократичні гуртки в Україні.